ти бачив не скорену роками полонянку, нi

Сьогодні заплакало місто,
Ти думаєш осінь прийшла?
У ньому мені стало тісно,
А ти нагадав, що я завжди одна…

У місті моєму страждання нема,
Тут клопіт ранковий і тепла зима.
У ньому заплутались вулиці в парки,
Тут сірі будинки й мальовані арки…
 
В блакитному небі не видно хмаринок,
Тут люди біжать, обганяють годинник…
Тут щирість душевну не носять з собою,
А осінь свою, називають весною…

Те  місто яке лікувало так довго мене,
Шептало  забудь все як річка спливе.
Та  ти не забув, де живе в мені біль,
Мої  рани знайшов і втоптав туди сіль…

Я думала час; - то душевний бальзам.
Але ти  мою юність; – задарма  Катам!
Хай катують мене, хай розтерзують душу,
А  за що  я плачу..?  Хоч  тепер знати мушу…

Я тобі віддала сокровенну кровину,
А натомість тепер, я ще й маю провину.
Без любові до мене приходив на ложе,
Не казав що люблю, що без тебе не можу…

В моє місто я ринула ніби в вигнання,
Всі кричали овва, в неї нове кохання.
Та не відав ніхто про мою вічну муку,
Хто не кидав дітей, той не знав і розлуку…