Iван Вазов. Змарнований вечiр

Іван Вазов
ЗМАРНОВАНИЙ ВЕЧІР


Вистава в Арена-Пізі (1) ще не розпочиналася, хоча перейшло вже за дев’яту годину. І все через те, що було обмаль глядачів. Усього сім-вісім душ, більшість – на галереї; у першому ряду був тільки один офіцер з дружиною й дитиною, а ще один цивільний. Вони сиділи близенько до сцени, коло самісінької пічки.

Лампи з прикрученими ґнотами скупо й непевно освітлювали широку й порожню сцену, що їй потерті й обшарпані декорації надавали жалюгідного вигляду. Віяло холодом від куліс, від поперечних балок, на яких погойдувалася мотузяна трапеція. І сцена, і зала, тонули в сумовитому мороці, наганяли на людину невимовну тугу і меланхолію. Мюссе казав: «Triste comme la porte d’une prison» (2). Тут можна сказати: «Скорботно, як в порожній театральній залі» – той-таки ефект... Коло дверей чорніла купка артистів і артисток – тих, останніх, закутаних у кожухи, – вони шумно гомоніли й посміювалися; очевидно, чинили так, аби додати собі хоробрості, бо щомиті оберталися до порожньої зали й шепотілися.

Господар арени, пан Седластон, стурбовано ходив туди-сюди й робив якісь незначні розпорядження – більше для апломбу. При кожному відкриванні дверей він мимоволі обертався й супився: то заходив хтось з трупи, то поліціянт – страж тиші – то хтось з цікавості зазирав до порожньої зали і йшов геть. Цей чоловічок в короткому ветхому сурдуті з безбарвним блідим обличчям, непевною ходою і збентеженим поглядом, щораз під час цієї вистави, зазнавав більше метаморфоз ніж Юпітер під час своїх любовних походеньок: він був утримувач арени, директор трупи, акробат на кодолах, паяц – в комічних номерах; під час прибирання сцени – слуга, в пантомімах – маркиз або розбійник!

Пан Седластон зробив знак музикам, що вмостилися в галереї над сценою. Вони заграли плачливо й тужно, як на похованні, а за хвилину змовкли. Гравці, неначе  ремствуючи,  узялися прибирати інструменти в футляри. Седластон бігцем піднявся до них і після якихось запальних сперечань, поєднаних із жвавим жестикулюванням, йому вдалося їх затримати.

Туга, меланхолія і холод наростали в залі; лише публіка не збільшувалася. До десятої години вона сягнула одинадцяти душ. Вбивча безнадія лежала на обличчях артистів: тих, що стояли коло дверей, вже було не чути, вони стояли замовчані й недвижні. Мерехтливі лампи додавали ще більшої печалі в цю загальну тугу. Седластон постійно снував між сценою і давав марні розпорядження. Він наче хотів слідувати мудрому прислів;ю: «Дарма не сидіти б – хоч щось, та й робити!» 

Офіцер, огрядний пан, з повнявим червонощоким, задоволеним обличчям, з чорними вусами, глянув на свій золотий годинник і сказав:

– Минає десять із чвертю!

Потім обернувся до сусіда і додав з досадою:

– Три вечори підряд приходимо, і щораз одна й та сама історія: нема публіки й не повертають назад грошей. Зрештою це просто глузи над людьми! Знав би, не тяг би цієї холодної ночі дітей аж з протилежного краю  міста.

– Чом не підете до театру в Слов;янську бесіду (3)? Людина упевнена, що там не матиме подібних неприємностей.

– Я був там, вирішив прийти й сюди.

– Звісно ж, щоб урізноманітнити враження?

Офіцер похитав головою на знак незгоди.

– Вам не сподобалася там гра?

– Не можу сказати, що погано грають, – підхопив офіцер, підтягуючи поли шинелі. – Наші актори грають навіть вдаліше... Але, як би вам сказати, самі вистави мені не до вподоби...

– Тобто драми?

– Так, драми... Не скажу про них, що вони погані… Навпаки, дуже добре написані… Але чому вибирають саме такі, що після них виходиш з театру, наче хворий, з розшарпаними нервами, і вночі не можеш спати від жахливих думок?… Я не надто боязливий, не надто делікатного темпераменту – в Сербську війну я бачив жахи й залишався холоднокровним, – а тут не можу спокійно спостерігати ці потворні сцени й страхоти… Цієї зими п;ять разів ходив на болгарські вистави й –  уявіть собі – все одне й те саме: вбивства, самогубства, кровопролиття, відчай, навіженство, отруєння, навіть одного разу винесли на сцену ноші з мерцем, і начебто зі справжнім мерцем! Лишилося запалити ладан! Кого не пройняла б дріж від такого видовища нічною порою?... Це не добре, не гуманно... Такі п;єси я називаю шарпанням нервів публіки… Вона зовсім не за такими розвагами йде до театру. Та ж автором цієї драми був Гете. То й що з того? Я кажу, що він написав ганебну драму; може, вона й геніальна, проте огидна на сцені! Наше життя й без того наповнене підлоти, проклять і скорботи... Хай література це описує, оскільки – як запевняють – саме вона відображує життя, тільки нехай сцена ощадить від живого його відтворення. Погодьтеся, ми біжимо від вулиці, від її жахливої дійсності і шукаємо в театрі заспокоєння, ба навіть і розваги, як хочеш – піднесення духу в більш тихій і ясній царині, а нам підсовують убивства, відчай, ноші з мерцями й похоронними відправами! І це знаєте коли було? Під час епідемії грипу, в час найсильнішого її вирування, коли перед нашими вікнами проходило по тридцять-сорок похоронних екіпажів на день!... Велика насолода приємність насолоджуватися таким видовищем, правда? Отже, й того вечора в Слов;янській беседі давали драму, в якій були самі  лише вбивства й божевілля…

– «Іванко» (4)?

– Ні. «Руська» (5). Ось чому я віддаю перевагу Арена-Пізі. Грубо, брутально, проте роблять так, щоб ти сміявся над паяцами й їхніми жартами, пласкими  каламбурами й ляпасами. А як на мене, сміх – то здоров;я. Мусимо привчити наших болгар сміятися, аби  ставати добрішими людьми... Якби я був міністром просвіти, я б виділив кошти на допомогу бідному Седластону щоб він смішив нас, в той час, як від Бесіди  волосся диба стає…


– Справа смаку, – зауважив байдужно цивільний. – Овва! Публіка збільшилася ще на дві душі!

В цю мить один зі служителів вийшов на сцену і зачав піднімати ґноти на двох передніх лампах, що розлили навколо себе радісну світлину.

– Браво! Молодець Седластон!... – вигукнув офіцер. – С чотирнадцятьма душами публіки він наважуєтьсчя розпочинати виставу. Знайте нас!

Седластон з;явився на сцені в чистому чорному рединготі замість подертого сурдута, наблизився до рампи й промовив глухо до порожніх стільців у залі:

– Панове, цього вечора вистава скасовується. Прошу вибачення у поважної публіки, можете звернутися до каси – вам повернуть гроші.

Останні слова згасли в його горлі – ледве можна було їх вчути.

– Це неподобство, пане! – скипів офіцер, який чекав зовсім іншої несподіванки. – Вже втретє ви так чините зі мною!.. Чом даєте афіші, а потім женете публіку!

– Нема людей, хіба не бачите? – промовив винуватим стишеним голосом нещасний утримувач, що начебто став ще дрібніший і жалкіший.

Офіцер з сімейством і цивільний вийшли із зали й зупинилися коло каси. Касирка, гарненька дівчина, яка мала у рожевому трико виступати на кодолах, вертала вартість квитків кільком відвідувачам. Рука її час від часу тремтіла, а на очах ледве виблискували сльози.

Цивільний торкнув офіцера й показав на дошку з наліпленою на неї афішею про сьогоднішню виставу. Він звернув увагу офіцера на рядки, написані трохи меншими літерами, які на перший погляд було непомітно.

Ці рядки були дивовижні, неймовірні! Навряд чи десь у світі з;являлася афіша з подібною фразою:

«Уклінно просимо поважну публіку завітати на виставу цього вечора з милості й людяності, бо я й моє сімейство приречені на голодну смерть!» 

Таке зловісне сповіщення вочевидь було великим перебільшенням, проте воно свідчило про безвихідь, яка їх продиктувала.

Вони збентежено переглянулися.

Офіцер потер лоба:

– І тут трагедія, жива трагедія... І з цієї трагедії я прийшов шукати розваги... Жахіття!  Кінець світу!

Вони вийшли, навіть не глянувши у бік каси.

1 Арена-Пізі – спеціально збудований 1888 року в Софії манеж у дворі готелю «Одеса», де працював цирк італійця Анжело Пізі.

2 «Triste comme la porte d’une prison» (фр.) – печально, як двері в’язниці.

3 Слов’янська беседа – отель в Софії із залою для театральних вистав.

4 «Иванко» – драма Васила Друмова.


(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Иван Вазов
ЕДНА ИЗГУБЕНА ВЕЧЕР

Представлението не беше се още започнало в арена Пизи, макар че девет часът минуваше. Причината на това закъсняване беше малкото още число посетители. Всички бяха седем-осем души, повечето на галерията; на първото място имаше само един офицер с жена и дете и един цивилен, седнали до самата сцена, по-близко до печката.

Неиздигнатите фитили на ламбите отпущаха мърчелива виделина въз сцената, широка, пуста и скръбна с изжулените си одрипавели декорации. Струи студено веене идеха от кулисите и из покрива, от препречените греди на който се полюшваше въжената трапеция. И сцената, и залата, също потънала в унил полумрак, докарваха неотразима тъга и меланхолия на човека. Мюссе казва: «Triste comme la porte d’une prison».1 Може да се каже: «Скръбно като празна театрална зала» — пак със същия ефект... При вратата се чернееше куп артисти и артистки — тези, последните, завити с кожуси, — които гълчаха шумно и се посмейваха; това, очевидно, ставаше да си дадат храброст, защото на всеки миг се извръщаха безпокойно към пустата зала и се сшушукваха.

Съдържателят на арената, господин Седластон, се луташе безпокойно насам-нататък и правеше някакви излишни разпореждания – повече за апломб. При всяко отваряне вратата той се извръщаше неволно и усърнуваше: влизаше ту някой от трупата, ту стражарин - пазител на тишината, – ту някой любопитен, който назърваше в пустата зала и си отиваше. Тоя човечец с безцветна физиономия, в късо дрипавичко сетре, със смутен ход н смутени погледи сега, през едно и също представление, минуваше в повече метаморфози, отколкото Юпитер при своите любовни похождения: той беше съдържател на арената, директор на трупата, акробат при въжеигрането, палячо – при комическите излазъци; при требенето сцената – слуга, в пантомима – маркиз или разбойник!

Господин Седластон направи знак на музиката, загнездена в галерията, над сцената. Тя засвири някак плачливо и тъжно, като на погребение, па подир една минута млъкна. Свирачите взеха да си прибират инструментите в кутиите, като роптаеха. Седластон бежешката се качи при тях и подир разпалени някакви препирни, съдружени с големи ръкомахания, сполучи да ги задържи.

Тъгата, меланхолията и студът се увеличаваха в залата; само публиката се не увеличаваше. На десет часа тя беше нарасла на единайсет души. Безнадеждна убитост лежеше по лицето на артистите; ония, които стояха при вратата, вече не се чуваха, те стояха умълчани и неподвижни. Жумящите ламби хвърляха още повече тъга в тая тъга. Седластон постоянно сновеше между залата и сцената и даваше разпореждания безцелни. Той сякаш искаше да следва мъдрата поговорка: «Залудо шетай, залудо не стой!»

Офицерът, едър господин, с пълно червендалесто, доволно лице, с черни мустаци, погледна златния си часовник и каза:

– Минува десет и четвърт!

После се обърна към съседа си и прибави с досада:

– Три вечери наред идем, и все тая история: няма публика и ни повръщат назад парите. Това е най-после подигравка с хората! Да знаех, нямаше в тая студена нощ да влача децата от оня край на града.

– Защо не идете на театъра в Славянската беседа? Там човек е сигурен, че не ще има подобна неприятност.

– Ходил съм там, но дойдох и тука.

– За разнообразие, разбира се?…

Офицеринът потресе главата си в знак на отрицание.

– Не ви се харесва играта там?

– Да кажа, че лошо играят, нямам право – подзе офицерът, като си притегли предниците на шинела. – Нашите актьори играят даже твърде сполучливо... Но, как да ви кажа, самите представления не ми се харесват…

– Драмите тоест?

– Да, драмите... Не казвам и за тях, че са лоши... Напротив, много добре са съставени... Но защо избират именно такива, които те правят да си излизаш от театъра като болен, с разстроени нерви и през нощта да не можеш да спиш от безобразни мисли?... Не съм нито страшлив, нито много деликатен темперамент – в Сръбската война аз гледах страхотии и оставах хладнокръвен, – но тука не мога да присъствувам спокойно на тези мрачни сцени и ужаси... Тая зима ходих пет пъти на българското представление и представете си – все подобни неща: убийства, самоубийства, кръвопролития, отчаяния, полудявания, отравяния, даже един път изнесоха на сцената носило с мъртвец, и като същи мъртвец! Не запалиха само тамян! Драмата Клавиго беше. Кому не пропълзяха тръпки при това зрелище нощно време?... Не е нито хубаво, нито хуманно... Такива пиеси аз ги наричам просто спекулиране въз нервите на публиката... Тя съвсем не за такова развлечение иде в театъра. Па Гете бил авторът на тая драма. Какво от това? Аз казвам, че той е написал една отвратителна драма; може да е гениална, но е отвратителна на сцената! Нашият живот и така е препълнен с мизерии, проклетии и скърби... Нека литературата го описва, понеже уверяват, че тя отражавала живота, но нека сцената ни пощади от живото възпроизвеждане. Съгласете се, ние бягаме от улицата, от нейната мизерна действителност и търсим в театъра успокоение, развлечение го кажи, ако щеш – възвишение на духа в по-тиха и ясна област, а нам ни изпречват убийства, отчаяния, носила с мъртъвци и опела! И това знаете ли кога беше? През инфлуенцата, през най-лошото й върлуване, когато пред прозорците ни минаваха на деня по трийсет-четирийсет погребални колесници!... Голяма приятност да се наслаждаваме от такава гледка, нали? На, и таз вечер в Славянската беседа се представлява драма, дето има едно убийство и едно полудяване…

– «Иванко»?

– Не. «Руска». Ето защо аз предпочитам арена Пизи. Грубо, дебелашко тука, но те правят да се смееш тези палячовци със своите вшутявки и плоски каламбури и плесници. А според мене смехът е здраве. Трябва да приучим нашите българи да се смеят, за да станат по-добри човеци... Да бях министър на просвещението, аз щях да отпусна помощ на тоя беден Седластон да ни прави да се смеем, както Беседата ни прави да настръхваме…

– Дело на вкуса – забележи равнодушно цивилният. – А! Публиката се умножава с още двама души!

В същия миг един от служителите излезе на сцената и захвана да повдига фитилите на предните две ламби, които разляха радостна светлина наоколо си.

– Браво! Маладец Седластон!... – викаше офицерът. – С четиринадесет души публика той решава да почне представлението. Я виж кураж!

Седластон се появи на сцената в чист, чер редингот вместо в дрипавия жакет, приближи до рампата и произнесе глухо към празните столове на залата:

– Господа, тази вечер представление отлага се. Молим почитаема публика да извини и назад от касата да си парите получи.

Последните думи загаснаха в гърлото му и едвам се чуха.

– Това е безобразно, господине! – кипна офицерът, който очакваше съвсем друга изненада. – Сега е трети път, как вършите това с мене!... Защо туряте афиши, а после пъдите публиката!

– Няма человеци, не видите ли? – продума с виноват снишен глас нещастният съдържател, още по-издребнял и жалък от смущение.

Офицерът със семейството си и цивилният излязоха из залата и се спряха при касата. Касиерката, същата хубавичка девойка, която трябваше в розово трико да играе на въжето, повръщаше стойността на билетите на неколцината посетители. Ръката й притреперваше и на очите й едвам лъщеше една сълзица.

Цивилният побутна офицера и му посочи афиша за тазвечерното представление, залепен на дъските. Той обърна вниманието му към някои редове с по-малко едри букви, които по-преди не бяха забелязали.

Тия редове бяха изумителни, невероятни! Надали в света се е появявал афиш с подобно заявление:

«Умоляваме почитаемата публика да заповяда на представлението ни тази вечер от милост и човеколюбие, защото аз и семейството ми ще умрем от глад!»2

Това зловещо обаждане очевидно страдаше от голямо преувеличение, но то свидетелствуваше за безизходността, която го е диктувала.

Те се спогледаха смаяни.

Офицерът се потърка по челото:

– Ето и тука трагедия, жива трагедия... И от тази трагедия аз идех да искам развлечение... Батак живот!

Те си излязоха, без да погледнат на касата.