Казка про смарагдовий листочок або iсторiя одного

Навеснi на тоненькiй гiлочцi великої деревини iз брунечки народився малесенький нiжний смарагдовий листочок. Вiн так зрадiв, що брунечка випустила його на волю, що не мiг нiяк насолодитися свiжим весняним повiтрям, нiжними промiнцями сонечка, веселому грайливому дощику. Як же йому хотiлося кричати на весь свiт "Я тут! Я є! Ось вiн я!"
З кожною дниною листочок пiдростав, ставав сильнiшим, його колiр перетворився iз нiжного в темносмарагдовий. Вiн, як i ранiше, радiв сонцю, вiтру та дощу. Але почував себе бiльш впевнено, бо вiн дорослiшав.
З настанням літньої спеки листочок був доволi дорослим та мiцно тримався на гiлочцi. Так, було iнодi важкувато, бо лiтом майже не приходили дощi. Не вистачало вологи. А от сонечко припiкало так, що листочок, бувало, звисав з гiлочки, нiби тряпиця. Навiть вночi повiтря не прохолоднiшало. I тiльки ранкова свiжiсть приводила листочок у почуття. Та згодом на небi з'являлось ранкове сонечко...i знову спека висмагала все рослинне суспiльство. Лiтечко добiгало свого кiнця.
Якось пройшов рясний дощ. Зрадiв листочок - "Нарештi! Я знов, напившись досхочу  вологи, придбаю пружнiсть, силу та яскравий смарагдовий колiр!"  Та недовго радiв листочок. Побачивши своє відображення у крапельцi дощу, що затрималась якимось чином на гiлочцi, листочок аж здригнувсь... Невже?! Невже це вiн i є?! Листочок змарнiв...та засумував.
А тим часом настала осiнь. I одного разу, прокинувшись вранцi, листочок вiдчув неприємне та незнайоме йому вiдчуття. Було дуже незручно i, навiть, трiшечки боляче. Повiтря навколо було сiрим, сирим та неприємним. Озирнувшись, вiн жахнувся. Що ж также сталося? Усi його брати-листочки стали жовтими та сухими, такими, що вiд легесенького подиху вiтру розсипалися на малесенькi шматочки, гинули та опадали на землю. А земля? Що сталося з землею?! Трава пожовкла i змарнiла. Подекуди калюжi, що залишив дощ, перетворилися у скло. У повiтрi разом з крапельками дощу пролiтали крапочки, немов квiточки у мiнiатюрi. Злякавсь листочок. Щось вiдбувалось незнайоме для нього.
Та, згодом, вiдчувши, що вiд нього також вiдриваються шматочки i летять невiдомо куди, вiн зрозумiв, що це кiнець його перебування на деревi. А, коли задув скажений осiннiй вiтер та зiрвав листочок з гiлки, той тiльки встиг ледь чутно прогомонiти "Дякую тобi, життя моє, ти було таким чарiвним та неповторним". Листочок долетiв до землицi, упав долi i затих...
А на нього падали, падали i складалися у наметик бiленькi малесенькi крапочки...
Настала холодна i люта зима...