Ян Таировский. Последний день Помпеи. Рус. Бел
Григорию и Анне Карнаухам
На Осипова, в бельэтаже,
На днях сидел я за столом,
Где со стены чернее сажи
Сползали тучи грозным злом.
Жизнь, ты похожа на Везувий, –
Меня покрыла пеплом ты.
И душишь газами безумий,
Где гибли, как сады, мечты.
Но помню я: под этой крышей
Чету, что доброты полна.
Мне не забыть свиданий с Гришей
И с той, кто Гришина жена.
Они мне врачевали душу
Теплом улыбок и сердец.
И предлагали скушать грушу,
Селёдку или холодец.
Лишь ими я в себе, усталом,
Свои все горести лечил.
И новые стихи читал им
И ненавидел быта ил.
На стенах там пылали краски
И так тревожил Карл Брюллов,
Что я, не веря в силу сказки,
Был в плен беды попасть готов.
И с извержеием вулкана
Хотел сравнить свою судьбу,
Не избегая урагана
И не вступая с ним в борьбу.
Для настроенья надо много ль?
Мне страшно. Молния блестит.
Дружил с картиной этой Гоголь.
Ей строки Пушкин посвятил.
Там свет и тень. Там гибнут люди.
Кричит дитя, а мать мертва:
Красивые застыли груди,
И неподвижна голова.
Я вижу огненное пламя,
Я слышу ржание коня,
Как будто это всё не в раме,
А прямо в сердце у меня.
И потому печаль безбрежна –
Так драматичен этот холст.
Неужто гибель неизбежна?
О где же ты, любви форпост?
Друзья! Мне встречи с вами мало,
Хоть не забыть живого дня.
Последним днём Помпеи стала
Разлука с вами для меня.
1997, сентябрь.
Апошні дзень Пампеі
Рыгору і Ганне Карнавухам
На Осипова, у бельэтажэ, паверце,
Надоечы сядзеў я за сталом,
Дзе са сцяны чарнелі чэрці,
Спаўзалі хмары грозным злом.
Жыццё, падобна на Везувій, -
Мяне накрые попел хмары.
І душыць газамі безумій,
Дзе гінулі сады і мары.
Мне памяццю пад гэтым дахам
Пару, што дабрую старонку.
Мне не забыцца Грышы птаха
І той, што звалась яго жонкай.
Яны мне лекавалі душу,
Цяпла усмешак мешаніна .
прапанавалі з'есці грушу,
І селядца дзе квашаніна.
Я толькі з імі, так бывала
Спраўляў нягодам юбілей.
І вершы ім чытаў не мала
І ненавідзеў быту глей.
На сценах нібы фарбы ласкі
І так трывожыў Карл Брулоў
Што я, не верачы ў казкі,
У палон бяды папасць гатоў.
Бо са звяржэннямі вулкана
Я параўноўваю свой лёс,
Мне не пазбегнуць урагана,
Бо барацьба была ўсур'ёз.
Настрою трэба шмат прычынаў.
Мне страшна. Хоць бы шчэ пажыў.
Сам Гогаль сябраваў з карцінай.
Радкі ёй Пушкін прысвяціў.
Святло і цень. Там гінуць людзі.
Крычыць дзіцё, а маці не жыва:
Прыгожыя застылі грудзі,
І нерухомая галава.
Я бачу вогнішча між намі,
Вось хто-та скача на кане,
Як быццам гэта ўсё не ў раме,
А прама ў сэрцы, ці ў ва мне.
І таму смутак той бязбрэжны -
Так драматычна ўсё наўпрост.
Няўжо загуба непазбежна?
О, дзе ж кахання той фарпост?
Сябры! Адной сустрэчы мала,
Хоць не забыць мне дня жывога.
Апошнім днём Пампеі стала
Расстанне з вамі так надоўга.
Перевёл на белорусский язык Максим Троянович
Свидетельство о публикации №118081102041