Идут дожди, смывая акварели... Валентина Козачук

Ідуть дощі, змивають акварелі
І, навіть ліс цей вишитий поблід…
А спів пташок -  знайомих менестрелів –
Притих, й пеньок заріс, неначе дід.

Ось літо котить бочку пива – сонце
Кудись у глиб, де владарює ніч.
Вона красива, в срібних волоконцях,
Апостол-місяць промовляє річ.

Послухати його злітають зорі
Незчуються, а вже світає –день
Їх ніч заколиха в  своїм подолі,
Постука в двері раптом вересень.

Зайде навшпиньки, щоби не порушить,
Тут спокій, тишу й благодать…
А яблука і виноград, і груші,
Візьме в долоні – буде цілувать!


Идут дожди, смывая акварели,
И даже лес, как вышивка поблёк...
А пенье птиц - крылатых менестрелей
Затихло, и зарос, как дед, пенёк.

Вот лето катит бочку пива - солнце
Куда-то в глубь, чтоб в ночь ему залечь.
Оно красивое, в блестящих волоконцах,
Апостол-месяц произносит речь.

Его послушать выплывают зори.
Лишь оглянулся, уж светает - день.
Баюкает их ночь в своём подоле...
И вдруг сентябрь к нам постучался в дверь.

На цыпочках зайдёт, чтоб не нарушить
Спокойствие, и тишь, и благодать...
А яблоки, и виноград, и груши
Берёт в ладони - будет целовать.