Зачекався...
Як дід чи татусь - неважливо...
Просто...вже і не знаю, чи да - доживу...
Всі світи - як вистава...на флешці...наживо...
на прямій, що марнує простеньку криву...
Прокидаюся вранці з веселим питанням:
- Вже дідусь?..
Чи ота сивина - то не з літ?..
І моє по-медичному точне кохання,
усміхаючись, каже:
- Та нє...ще не дід...
Одягаюся...їм...забіжу на роботу...
доготую папери, що долі чека...
- Вже дідусь?.. -
і душа починає холоти
за малу, що, напевно, бажала б дзвінка...
Розбираю людського нещастя завали,
оминаючи ями розписаних зваб...
- Вже дідусь?..-
і здається, що пива - замало...
І, напевно, для спокою варто би в паб!..
За кермо...
У Франківськ...
Апеляція, люди...
Чашка кави без цукру для сонця в душі...
- Вже дідусь?...
- Та ще ні! Але скоро вже буду...
Щоб, нарешті, про Езру писати вірші..:)
Очiкування
© Copyright: Александр Ноцкий, 2018
Свидетельство о публикации №118080902045
Свидетельство о публикации №118080902045
Рецензии