Затiнок, сутiнок... Лина Костенко

Сумрак и тени, а день золотой.
Плачут и молятся белые розы.
Я это, ты… или кто-то другой
Сел на веранде, забывшийся в грёзах.

Плачет ли он и отчаянно ждёт
Скрип от калитки, шаги? Нет, молчанье.
Встанет тихонько, к  двери подойдёт,
Лбом к косяку прижимаясь в отчаяньи.

Где же вы люди столетий былых?
Белый мой свет, тут такое раздолье!
Вьётся печаль  наша в танце пчелы.
В танце пчелы по бессмертному полю.

Может,  уже через тысячу лет ,
Я и не я, но разбужена  в генах,
Тут, на земле, отыщу этот след
Предков  по плачам их и по легендам.

Голос колодца, чего ж ты умолк?
Руки шелковицы с ветром в размолвке.
Окна забиты, висячий замок,
Ржава сережка над когтем защёлки.

Белый порог отсырел от дождей.
Кто так кричит по заброшенным хатам?
Боль  одиночества длинных  ночей
В печь пустоту посылает  ухватом.

Боль это наша, а может, вина
Или  бальзам на замерзшие  души -
Память колодца и память окна,
Память  тропинки до старенькой груши...

          
                *****

Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде –
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ –
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами
.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі –
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші…


Перевод с украинского.
Илл.- интернет.