Хай завжди буде Надя!

               
     Гумореска               

Якось у неділю, коли був теплий весняний день, ми з дружиною зібрались  сходити
до лісу по гриби. Бо, бач, всі люди везуть та несуть, а ми що, гірші від них? Взяли
кошики, та й пішли сюди недалечко, до озера.

А навіщо їхати, чи десь там, до Єрьомівки, чи до Слов’яногірська? Весною, там де
ліс, там і гриб.  По дорозі я знайшов якусь дротину. Ага, думаю собі: - Якщо в кошик
не влізуть гриби, то я їх понанизую на ось цю дротиняку.

Ідемо з дружиною, навкруги так хороше, а на душі так радісно, бо це ж зустріч віч-на віч
з природою. Та ось невдовзі й ліс. Походили ми з дружиною хвилин з десять, грибів
немає. По правді сказати, попадаються оті дуже красиві, та зловредні мухомори, та ще
якісь «поганки», а маслят , чи сироїжок, чи білого гриба -  немає і признаку.

Так ми блукали лісом, мабуть з годину, та кошик наш так і залишився пусто-порожнім.
Бач, не завжди так виходить – де ліс там і гриб. А ще потрібно знати і грибні місця.
Я говорю дружині: - Ходімо, Надю, мабуть додому. Годі вже дурно бити ноги. Ти й так вже стомилася. Я завжди жалію свою дружину.

Поверталися додому зовсім іншою дорогою. На нашому шляху були якісь будівлі спеці-
ального призначення, огороджені парканом. І як водиться у нашому житті – завжди є у тому паркані дірка, щоб ходити навпростець. От ми з дружиною і полізли в оту дірку,
бо вона також « спеціального призначення».

Дивлюсь, а під парканом, лежить  купа якихось - то кругів. Ми підійшли ближче, і я побачив, що це лежать нікому не потрібні наждаки. Вони тут просто валяються так, як і багато дечого у нас валяється. А на отих кругах якісь там літери, і по не нашому написано.

Коротше кажучи, якесь там «Маде ін не наше». Мабуть дороге, бо валяється. У нас завжди
так: - Якщо дороге, та ще й закордонне – обов’язково буде валятись. Одним словом – дефіцит! –Та, це ж, кажу дружині, точила. Наждаки! Ой, як вони нам потрібні!

Жінка говорить: - Візьмемо одного. А я запитую: - А чого це одного? Візьмемо штук десять. Безплатно ж!  А дружина знову з неумісним запитанням: - А навіщо так багато?
Не буде мало, - сказав я. Ти завжди так: - Навіщо, навіщо? Життя довге. От і потрібно брати стільки, щоб вистачило на усе життя нам,  нашим дітям і онукам точити ножі.
Вони всього по п’ять кілограмів важать. Он дивись, написано – 5 кг.

Я подумав, що п’ять штук жінка в одну руку не візьме. Незручно. Тоді я чотири отих
круги нанизав на оту дротиняку, що ми хотіли нанизувати на неї гриби. От бачте, при-
годилася. Зробив ту дротину отак, кільцем, і начепив дружині на шию, як оте намисто.

А останні, шість штук, дав дружині по три штуки в кожну руку, для рівноваги, та щоб
не перекосило її на один бік. Усе це я приладнав для того, щоб дружині було зручніше нести. Грибів же все рівно немає, а чому це нам повертатись додому з пустими руками?

Подивився я на дружину, і так жаль її мені стало! Тоді я їй і говорю: - А кошика, Надю,
давай мені, бо тобі буде дуже важко.  І пішли ми радісні додому.

Іде дружина, тиняється, а оті круги, що на шиї, тільки: цок-цок, цок-цок один об одного.
А я говорю до дружини: - Ти обережніше, не побий. Дефіцит же!  У нас таких не роблять.
Загряниця! Ідемо далі. Жінка чомусь весь час мовчить, а я роздивляюсь навкруги.

Я завжди люблю роздивлятись і милуватись природою. Так ми ішли з дружиною з пів години і весь час мовчки. Чому це вона, думаю собі, весь час мовчить? А потім я говорю до жінки: - Ти тільки подивись навкруги, як красиво! Який чудовий день, ну просто

казковий: ліс, сонечко сяє, пташки співають. А повітря яке чисте, а дихається як вільно!
Повітря таке, що відчуваєш, ніби ти вдихаєш щось густе, чисте, цілюще. Таке відчуття, що хочеться вічно  жити і не вмирати.  А на душі так радісно та весело, що хочеться співати.
Тільки от біда – кошик трохи заважає.

Ідемо далі мовчки. Це мені вже набридло. - Невже вона не помічає оцієї краси? – подумав
я за жінку.  Та мій терпець уже урвався і я запитую у дружини: - Чом ти мовчиш? Чи тобі
природа не подобається, чи можливо ти чомусь розсердилась на мене? Поглянь, як усе навкруги радіє та співає! Може б і ти заспівала?

А дружина мовчить, та тільки хекає. А я не витримав оцієї краси, що так хвилює кров
та серце, і заспівав на всю горлянку, та так гучно, що аж луна покотилася лісом:

                - Хай завжди буде сонце,
                Хай завжди буде небо,
                Хай завжди буде Надя,
                Хай завжди буду я!

                05.11.2016г. 12:18.