Зачароване м сто

Уважаемый читатель!
Я, украинец! Живу в Донецкой области. Очень люблю свой край, свою Родину. У меня, помимо произведений на русском языке, очень много на своём родном, - украинском.Это очень певучий и красивый язык. И он очень похож на русский.
Я хочу поставить, для ознакомления, одно из своих произведений на украинском языке. Надеюсь, оно найдёт своего читателя...
С уважением, - АВТОР.

                ЗАЧАРОВАНЕ  МІСТО.
                (Бувальщина)

         Там де луки, дикі балки,
         У «Хрущовському» ставку,
         Живуть розважливі русалки,
         А поруч, мавки у ліску.

         Там над ставком, сова літає,
         Живе чаклун у гузирі,
         Усе рибалок він лякає,
         Коли пускає пузирі.

         Русалки ті, у білі ночі,
         Ідуть погрітись на поля.
         І їхні голоси дівочі,
         Далеко чути з відтіля.

         А мавки в купу як зберуться,
         Де тільки самогон беруть?
         До сивих бісиків нап*ються,
         І після жаб з рогаток б*ють.

         Там дерево стоїть велике,
         Й ланцюг який-то там висить.
         Миршавий кіт під ним мурлика,
         В гілляччі, п*яна мавка спить.

         Такого дива ще не бачив,
         Ніякий пан у свому сні,
         Щоб кіт, який-то там ледачий,
         Співав під деревом пісні.

         Задравши вгору хвіст обдертий,
         Ланцюг іржавий він гойдав,
         І так нахабно, та відверто,
         Свій металевий реп нявчав.

         Навколо дерева з палюгою,
         Кружляє старий, сивий дід.
         То дядько Черномор, - злодюга,
         Крадій, розбійник, і бандит.

         Своїм косим, зеленим оком,
         Усе на мавку поглядав.
         Здається нам, він ненароком,
         На її «чесність» зазіхав.

         Та мавка, самогону впившись, -
         Була п*яничка іще та!..
         На дереві зручніш вмостившись,
         Хропіла під виття кота.
         Я, коли пасу худобу, дивлюсь на тії чари,
         Бачу, що та нечість робить, й бачу їхні свари.

         По землям диким, і не дуже,
         Тече собі Кривий Торець.
         Тече ліниво і байдуже,
         Аж поки не впаде в Донець.

         На берегах Торця Кривого,
         Де вітром очерет шумить,
         Де жаби, п*явки, більш нічого, -
         Там Костянтинівка стоїть.

         Отрутними дощами вмита,
         Забута всіма тут і там,
         Стоїть розбута і роздіта,
         На люди виставивши срам.
         
         Нема заводів, - стіни биті.
         Хати, - без вікон, й пустирі…
         Усі знедолені, забиті,
         Неначе морок на дворі.
               
         І здається мені, браття: щось воно нечисто, -
         Наче злий чаклун закляття, наложив на місто.

         Кладовища за містом всюди,
         Що не день, - страшні новини!..
         Дерева порубали люди,
         І поробили домовини.

         Усе, що можна зруйнували –
         Не раптом все, і не за мить…
         І замок в парку збудували,
         Із каменю… Де совість спить!

         Тепер усі і животіють,
         У Костянтинівці моїй:
         Думок не мають, і не мріють, -
         Бо загубили Розум свій.

         На дворі, наче, ніч настала,
         Той злодій з неба сонце вкрав.
         І нечисть вголос заволала,
         Законність чинну ту поправ!..

         На місто, мов на мертве тіло,
         Злетілись, наче круки:
         Уся гидота, все, що вило, -
         Навіщо нам ці муки?..

         І шматували, й шматували,
         Те гарне, що у нас було…
         А ми дивились, і мовчали,
         Як ті німі, в німім кіно.

         От і стоїть де Дике Поле,
         На берегах Торця Кривого, -
         Убоге місто босе, й голе,
         Як той покинутий небого…

         Я пасу свою худобу, бачу, бачу браття,
         Що там та «нечиста» робе, - діє ще закляття!

         …А землею чутка лине:
         Білий Лицар в світ прийшов, -
         Уся Темна сила гине,
         Там, де тільки він пройшов!

         Може, і у наше місто,
         Прийде Лицар із мечем, -
         Разом виженем «нечисту»,
         Поруч ставши з ним, плечем!..