Знайшов у своїх архівах вірша, написанного мною, учнем 10-го класу Гребінківської залізничної школи ще в 1955 році. Відтоді минуло ціле життя!.. Давно нема ні семафорів, ні паровозів. Але залізничники, як і раніше, народ "залізний"!..
* * *
Попри всю уяву хвору
Став я раптом семафором.
З боку Слободи-Петрівки
Пропускаю до Гребінки,
Руку смикнувши поважно,
Пасажирські і вантажні.
І у спеку, і в морози
Йдуть трудяги паровози.
Пара… Дим… Могутня тяга…
Незабутня їх звитяга!..
Довгих потягів намисто…
Пильний погляд машиністів…
– Помічник! Піддай-но пару!
Не розслабся, кочегаре!..
Хоч удень, хоч в пізній вечір
І вночі не спить диспетчер,
Щоб зустріти поїзд скорий,
Шле команду семафору.
Ось я руку піднімаю,
Залізничників вітаю.
Паровоз гукає дзвінко:
– Здрастуй, станціє Гребінка!
1955
© Олег КРАВЧЕНКО
* * *
Станцiя Гребiнка
© Copyright: Олег Кравченко 38, 2018
Свидетельство о публикации №118062104912
Свидетельство о публикации №118062104912
Рецензии
Шановний Олег Олексійович. Якщо на початку навчального1955 року Ви вчилися в 10 класі, то в 56-му Ви закінчили школу як і мій старший брат Олександр Федорович. А це значить що Ви з моїм братом одного року народження. На початку війни в 41-му році братові як і Вам було два з половиною роки, він народився 24 січня. А Ви народились на початку року чи в кінці?
Станцію Гребінку я не знав до того часу поки не став жити в Москві і поки не почав їздити через Гребінку в Лубни починаючи з 1977 року і до 2004 як уже не стало моєї мами.
Мій батько працював в Гребінці в 1938 році на відновлювальному потязі ( на восстановительном поезде) трактористом. В 36-му році мої батьки одружилися. А в 37-му, в червні місяці у них народилась сама перша дитина дівчинка та проте ще маленькою і померла. Поки батьки жили в Гребінці їхня кімната в комунальній квартирі була поряд з кімнатою начальника станції Гребінка. В тій кімнаті що належала моїм батькам окрім ліжка та одного стільця нічого не було. Коли матері приходилось бувати в квартирі начальника станції то вона завжди дивувалось тому в якій розкоші жила сім’я начальника станції.
В тому ж 38-му році, батьки переїхали з Гребінки в село Вищий Булатець на Лубенщину. Мама розказувала, що для того щоб їм купити для проживання хату, мій батько продав своє кожане пальто, чоботи, кишеньковий годинник та ще якісь речі, і за ті гроші купив хату в якій вони і стали проживати далі. В тій же хаті народився і мій старший брат в 39-му, році, і середній брат Володя в 41-му 7-го серпня. А після війни народився в 47-му іще один мій брат Гриша, та нажаль помер маленьким. В тій же хаті народився і я.
В 38-му році мій батько працював в Гребінці, а потім після роботи повертався до своєї сім’ї в село Вищий Булатець. Одного разу рано зранку коли він зібрався іти на «електричку» на робочий потяг в Стронське (170-тий переїзд) щоб потім далі їхати в Гребінку, в цей час несподівано піднялась снігова буря, це було зимою та така страшна і з таким великим снігопадом, що мій батько просто в ній заблудився і запізнився на роботу. Коли його стали за це судити,( тодi був такий строгий порядок) йому прийшлось шукати тих людей які його бачили під час тієї бурі, для підтвердження того випадку.
В 37-му році в Гребінці народилась перша дитина моїх батьків Вірочка, я вже про це згадував. Та іще хотів сказати, що коли мамі прийшов час родити і коли у неї на дев’ятому місяці стали відходить води, мій батько разом з якимось водієм везли маму по Гребінці в лікарню на машині що тоді називалась «полуторка». Батько був в кузові на відкритій машині, а мама сиділа в кабіні. Для того щоб не спізнитися в родильний будинок мій батько все підганяв і підгагняв водія, щоб той вшвидше та швидше їхав прибавляючи швидкість.
Ви Олег Олексійович згадали про село Слободу Петровку, так в цьому селі до останнього свого дня жила моя двоюрідна сестра, Олександра Романченко. ЇЇ чоловік в цьому селі весь час працював головою колгоспу. Нажаль ні сестри вже ні її чоловіка давно не має серед нас.
Дякую Вам дорогий Олег Олексійович, що з Вашим юнацькими спогадами, я заодно згадав і Гребінку і своїх батьків і родичів.
З повагою до Вас.
Павел Сало 2 08.12.2019 20:33 • Заявить о нарушении
Станцію Гребінку я не знав до того часу поки не став жити в Москві і поки не почав їздити через Гребінку в Лубни починаючи з 1977 року і до 2004 як уже не стало моєї мами.
Мій батько працював в Гребінці в 1938 році на відновлювальному потязі ( на восстановительном поезде) трактористом. В 36-му році мої батьки одружилися. А в 37-му, в червні місяці у них народилась сама перша дитина дівчинка та проте ще маленькою і померла. Поки батьки жили в Гребінці їхня кімната в комунальній квартирі була поряд з кімнатою начальника станції Гребінка. В тій кімнаті що належала моїм батькам окрім ліжка та одного стільця нічого не було. Коли матері приходилось бувати в квартирі начальника станції то вона завжди дивувалось тому в якій розкоші жила сім’я начальника станції.
В тому ж 38-му році, батьки переїхали з Гребінки в село Вищий Булатець на Лубенщину. Мама розказувала, що для того щоб їм купити для проживання хату, мій батько продав своє кожане пальто, чоботи, кишеньковий годинник та ще якісь речі, і за ті гроші купив хату в якій вони і стали проживати далі. В тій же хаті народився і мій старший брат в 39-му, році, і середній брат Володя в 41-му 7-го серпня. А після війни народився в 47-му іще один мій брат Гриша, та нажаль помер маленьким. В тій же хаті народився і я.
В 38-му році мій батько працював в Гребінці, а потім після роботи повертався до своєї сім’ї в село Вищий Булатець. Одного разу рано зранку коли він зібрався іти на «електричку» на робочий потяг в Стронське (170-тий переїзд) щоб потім далі їхати в Гребінку, в цей час несподівано піднялась снігова буря, це було зимою та така страшна і з таким великим снігопадом, що мій батько просто в ній заблудився і запізнився на роботу. Коли його стали за це судити,( тодi був такий строгий порядок) йому прийшлось шукати тих людей які його бачили під час тієї бурі, для підтвердження того випадку.
В 37-му році в Гребінці народилась перша дитина моїх батьків Вірочка, я вже про це згадував. Та іще хотів сказати, що коли мамі прийшов час родити і коли у неї на дев’ятому місяці стали відходить води, мій батько разом з якимось водієм везли маму по Гребінці в лікарню на машині що тоді називалась «полуторка». Батько був в кузові на відкритій машині, а мама сиділа в кабіні. Для того щоб не спізнитися в родильний будинок мій батько все підганяв і підгагняв водія, щоб той вшвидше та швидше їхав прибавляючи швидкість.
Ви Олег Олексійович згадали про село Слободу Петровку, так в цьому селі до останнього свого дня жила моя двоюрідна сестра, Олександра Романченко. ЇЇ чоловік в цьому селі весь час працював головою колгоспу. Нажаль ні сестри вже ні її чоловіка давно не має серед нас.
Дякую Вам дорогий Олег Олексійович, що з Вашим юнацькими спогадами, я заодно згадав і Гребінку і своїх батьків і родичів.
З повагою до Вас.
Павел Сало 2 08.12.2019 20:33 • Заявить о нарушении
Довго не заходив на СТИХИ.РУ - тож тільки сьогодні побачив Ваше послання. Вибачайте, що неоперативно відповідаю!
Я в 1955 році закінчив Гребінківську залізничну середню школу №23. Пізніше вона стала залізничною №55, а ще пізніше відомчі школи ліквідували, точніше - перепідпорядкували безпосередньо Міносвіти, і тоді вона стала чи то №3, чи №2 - цього вже не знаю.
Народився я в 1938 році в січні. Коли почалася війна, мені було три з половиною роки. А коли скінчилася, - вже було сім з половиною.
В Лубнах я бував не раз, а коли працював на Півночі (Архангельська область), то напросився на курси механіків бензопил, що проводились у Лубенському лісному технікумі. Ті курси мені були потрібні виключно для того, щоб скористатися можливістю погостювати у батьків у Гребінці. Цілих 24 дні, фактично - для мене - ціла відпустка. За великим рахунком я тоді міг не вчитись, а викладати на тих курсах, бо я на той час уже працював на посаді головного механіка Восточного ліспромгоспу, бензопилу "Дружба" знав не гірше за викладачів технікуму. Жив на квартирі у якоїсь бабці в селі Вила під Лубнами. В тих Вилах люди жили при гасових лампах - не було електрики! І це при тому, що через село проходила високовольтна ЛЕП, але не було трансформаторної підстанції. Правда, у Вилах я пробув лише кілька ночей, а в основному жив у батьків у Гребінці.
У Слободі-Петрівці я бував ще школяром, а головне - часто бував поблизу Слободи, коли ходив купатись на річку Оржицю. Перед станцією Слобода-Петрівка є залізничний міст через Оржицю, а поруч з ним ми, підлітки, любили купатись.
Я Вам дуже вдячний за книгу про Єсеніна, це справді чудове дослідження! Вашу книгу читаю "порціями". Гарно! Єдиний дисонанс викликає дещо наївний заклик - "давайте миритися!" - з цим ніяк не можу погодитись! Миряться тоді, коли сваряться. Але ми з вами не сварились. Тут зовсім інша ситуація. В даній сторінці не буду вдаватися в дискусію, Ви розумієте, чому. Але для наочності наведу таку аналогію. Нещодавно під Києвом трапилося вбивство однієї молодоє жінки. Вбивця пропонував її батькам: "давайте мирится!". Мабуть, Ви здогадуєтесь, що йому відповіли батьки?.. У нас, в нашій країні загинуло майже двадцять тисяч наших громадян і перекалічено більш як тридцять тисяч. Спробуйте сім"ям загиблих та поранених запропонувати: "давайте миритися!" - Ви розумієте, що Вам вони скажуть у відповідь?! Тож закриємо цю тему як таку, котра не має однозначної відповіді на подібний заклик. Більше того, якщо цей заклик лунає тоді, коли майже 8% нашої території окуповано, коли щодня ми зазнаємо втрат, то і дитині стане зрозумілою абсурдність подібних закликів.
Щодо нормального спілкування з Вами зможемо домовитись тоді, коли Ви, скажімо, зможете побувати в наших краях. А листування зараз - річ ненадійна. Я б дуже переживав, якби через наше, хай і заочне, знайомство Ви зазнали переслідування. Бажаю Вам доброго здоров"я, бадьорості, сімейного благополуччя, успіхів у творчості та активного довголіття! А всім нам - миру!
З повагою,
О. К.
Олег Кравченко 38 04.08.2018 17:55 Заявить о нарушении
Я в 1955 році закінчив Гребінківську залізничну середню школу №23. Пізніше вона стала залізничною №55, а ще пізніше відомчі школи ліквідували, точніше - перепідпорядкували безпосередньо Міносвіти, і тоді вона стала чи то №3, чи №2 - цього вже не знаю.
Народився я в 1938 році в січні. Коли почалася війна, мені було три з половиною роки. А коли скінчилася, - вже було сім з половиною.
В Лубнах я бував не раз, а коли працював на Півночі (Архангельська область), то напросився на курси механіків бензопил, що проводились у Лубенському лісному технікумі. Ті курси мені були потрібні виключно для того, щоб скористатися можливістю погостювати у батьків у Гребінці. Цілих 24 дні, фактично - для мене - ціла відпустка. За великим рахунком я тоді міг не вчитись, а викладати на тих курсах, бо я на той час уже працював на посаді головного механіка Восточного ліспромгоспу, бензопилу "Дружба" знав не гірше за викладачів технікуму. Жив на квартирі у якоїсь бабці в селі Вила під Лубнами. В тих Вилах люди жили при гасових лампах - не було електрики! І це при тому, що через село проходила високовольтна ЛЕП, але не було трансформаторної підстанції. Правда, у Вилах я пробув лише кілька ночей, а в основному жив у батьків у Гребінці.
У Слободі-Петрівці я бував ще школяром, а головне - часто бував поблизу Слободи, коли ходив купатись на річку Оржицю. Перед станцією Слобода-Петрівка є залізничний міст через Оржицю, а поруч з ним ми, підлітки, любили купатись.
Я Вам дуже вдячний за книгу про Єсеніна, це справді чудове дослідження! Вашу книгу читаю "порціями". Гарно! Єдиний дисонанс викликає дещо наївний заклик - "давайте миритися!" - з цим ніяк не можу погодитись! Миряться тоді, коли сваряться. Але ми з вами не сварились. Тут зовсім інша ситуація. В даній сторінці не буду вдаватися в дискусію, Ви розумієте, чому. Але для наочності наведу таку аналогію. Нещодавно під Києвом трапилося вбивство однієї молодоє жінки. Вбивця пропонував її батькам: "давайте мирится!". Мабуть, Ви здогадуєтесь, що йому відповіли батьки?.. У нас, в нашій країні загинуло майже двадцять тисяч наших громадян і перекалічено більш як тридцять тисяч. Спробуйте сім"ям загиблих та поранених запропонувати: "давайте миритися!" - Ви розумієте, що Вам вони скажуть у відповідь?! Тож закриємо цю тему як таку, котра не має однозначної відповіді на подібний заклик. Більше того, якщо цей заклик лунає тоді, коли майже 8% нашої території окуповано, коли щодня ми зазнаємо втрат, то і дитині стане зрозумілою абсурдність подібних закликів.
Щодо нормального спілкування з Вами зможемо домовитись тоді, коли Ви, скажімо, зможете побувати в наших краях. А листування зараз - річ ненадійна. Я б дуже переживав, якби через наше, хай і заочне, знайомство Ви зазнали переслідування. Бажаю Вам доброго здоров"я, бадьорості, сімейного благополуччя, успіхів у творчості та активного довголіття! А всім нам - миру!
З повагою,
О. К.
Олег Кравченко 38 04.08.2018 17:55 Заявить о нарушении