ТЕ, ЩО Я ПОВИНЕН СКАЗАТИ
Я не знаю навіщо й кому це так треба
хто послав їх на смерть, не здригнувшись ніяк,
тільки марно так, зле, непотрібно під небом
в Вічний Спокій спустили їх. Свідки, однак,
мовчки байдуже кутались в шуби,
і якась таки жінка з жахливим від горя лицем
цілувала небіжчика в сині пергаментні губи
і жбурнула в отця обручальним кільцем.
Закидали ялинками їх, закидали болотом
й толкувати пішли по домівках своїх під шумок,
що пора неподобству покласти кінець, що до рота
скоро всі покладемо останній шматок.
І ніхто не додумався встати лише на коліна
і сказати цим хлопчикам правду одну, -
світлі подвиги – сходинки тільки в бездарній країні
до бездонної прірви і у недоступну Весну.
Я не знаю навіщо й кому це так треба,
хто твердою рукою на смерть посила молодих,
тільки марно так, зле, непотрібно з-під неба
опустили у землю до Вічності їх.
Олександр Вертинський
© Copyright: Петр Скорук, 2018
Свидетельство о публикации №118061802763
Свидетельство о публикации №118061802763
Рецензии