Игорь Рымарук. А то, что живой, среди ночи докажет

А то, что живой, – среди ночи докажет  твой  страх.
Разбитый, как памятник, видишь во сне кривооком:
трепещут остатки любви на подземных ветрах,
остатки стихов замирают форелью в потоках.

И вновь, оседлавши комету (то бишь помело),
исчезнет эпоха (тысячелетьем пролитым).
К чему же нам третья? Уж две пышногрудых прошло,
а та, что придет – вертихвостка, нимфетка, Лолита!..

Она не потерпит болотных пусть даже Лукроз:
Лукроза последняя страхом потертым накрылась.
И как стеклорез, обрезает нам память склероз.
И значит  - толпой на Голгофу: как хором на клирос.

Так что же осталось? Доцедить остывающий чай,
стихи водрузить – как свечу незабытому предку,
комете рукою махнуть (да катись ты): прощай! –
и хоть бы взглянуть… хоть бы глазом одним… на нимфетку…



А те, що живий, – серед ночі засвідчує страх.
Розбитий, мов пам'ятник, бачиш у снах однооких:
останнє кохання тремтить на підземних вітрах
і вірші останні стоять – як форелі в потоках.

І знов, осідлавши комету (чи, пак, помело),
зникає епоха (чи, мовлено, тисячоліття).
Навіщо нам третя? Вже дві пишногрудих було,
а прийде – якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!..

Вона не зазнає болотяних навіть Лукроз:
обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась.
Неначе склоріз, обтинає нам пам'ять склероз.
Тому – на Голготу юрбою: мов півчі на крилос.

І що залишилось? Доцмулити вистиглий чай,
поставити вірш – як свічу незабутому предку,
махнути рукою кометі (й на неї): прощай! –
і хоч позирнути... хоч оком одним... на німфетку...

Авторское чтение
https://youtu.be/xBkhvK0hrB8