Реiнкарнацiя

Віки тому, у сиву давнину,
на світ людина вільною з’явилась,
щоб миру пізнавати таїну;
раділа сонцю, небу й геть не злилась.

Вклонялася вона своїм богам:
Сварожичу, Перуну чи Дажбогу…
До капища, що заміняло храм,
лежала нелегка її дорога.

Пройшли часи, пролинули віки,
десятки й сотні літ уже минуло.
Змінилось все, не ті тепер роки –
любов і щирість в підлості втонули…

Душа моя зажурена болить,
що правлять світом зовсім інші боги.
Замінюють невірні їх за мить
й слов’яни вже забули про Сварога…

Відчути хочу свіжість чебрецю
й духмяну прохолоду рути-м’яти.
Вві сні я часто бачу казку цю,
яку нізащо часу не відняти.

Чому рабом повинен хтось рости
й духовного у чім причина панства?
Скидаю в прірву всіх церков хрести
і тим руйную сам фундамент рабства!

Якщо в твоїй душі багатий світ,
він завжди переможе підлу хтивість.
Здолають безліч незборимих бід
добро, любов свята і справедливість!

Переконати я нікого не берусь,
та завше, вирушаючи в дорогу,
схиляю голову і подумки молюсь,
а не спішу чужу вдягати тогу.

І повернувшись з мандрів, зазвичай,
як пілігрим до отчого порогу,
у благодаті рину знов ручай –
молюсь одному у всім світі Богу!

Я повертаю пам’ять родову,
рішуче відхиливши штучну ширму.
Творцю дивлюсь у вічі й тим живу,
а весь непотріб без жалю – у вирву!

02.96.2018