Н. Винграновский. Заходит солнце, снег идет...

Заходит солнце, снег идёт, и сердце на ночь место мостит,
и на ночь сон к нему идет, через мосты и через мОсты.

Ложатся спать и воробьи, и  воробьихи с  малышами.
Зайчихи деточек своих прикрыли длинными ушами.

Давно уснула ветра дуда, и груша дикая дичит.
Но не легла моя приблуда, лиман и поле давно спит.

Она не ляжет, не приляжет, вот эта странность то моя!
Босой свой след снегами вяжет, к окошкам голову клоня.

Её никто в глаза не видел, разрушил снег её покой…
Она же плачет!.. Кто обидел?.. Закрыто снежной пеленой…

В Холодной Балке, в белой пене она идет, поёт в ночи.
И  льды намерзли в её песне, и снег у песни на плече.

Наморосило  в ней туманов, и одиночество – одно…
Есть одиночество обманов, к ней только счастье не пришло.

В Холодной Балке сон мертвецкий своим приходом всех накрыл…
Только не спит приблуда-песня – лиман и поле в ней звучит…

Май, 2018г.
Оригінал
Заходит сонце.  Сніг іде,
І серце на ніч  місце мостить,
І на ніч сон йому іде
 Через мости і через мОсти.

Лягають спати горобці
Із горобчихами та дітьми,
Вухами вкутались зайці,
Нема і їм де сну подіти.

Дрімає вітру срібна дуда,
І дика груша в сні дичить.
Лиш не лягла моя приблуда,
Лиманом з поля ідучи.

Вона не ляже, не приляже,
Оця приблудонька моя:
Свій босий слід снігами в`яже
І в шибки голову схиля.

Її ніхто не бачив в очі,
Їй сніг невидимість жене,
А мерзлі сльози опівночі
Лице ховають крижане.

В Холодній Балці, в білій піні
Вона іде й співа з ночей…
Намерзло льоду в її пісні,
І снігу в пісні до плечей!

Наморосило в ній туманів,
І одинота – одина
У ній одніє на світанні,
І тільки щастя в ній нема.

В Холодній Балці сон-незбуда
Усе на світі оточив…
Лиш не лягла моя приблуда,
З лиману в поле ідучи.
1971р.