Цар духу, гл. 14 Поез любов. Зак нчення

      Перевал в сніжних горах.
       На перевал піднімається  Поет.

Поет

«І вигнані в ліси, в пустелі, в гори —
Мислителі, поети-мудреці».
Та хто піднявся в урочистість серця —
Повзуча ненависть пообсіка кінці.
Так трудне все, що піднімає гідність.
Що можуть грати люди в світі цім,
Якщо вони на небі не ліпили?..
Слухай мене, просторе...

    (Читає поезії.)

*  *  *

Падають маски — і кожен собою стає.
Падають зноски — і верба зігнутись не хоче.
Падають зорі! — з душі світло дибки встає —
В небі зійшли Твої Очі.

Плавлять фігурки у печах торгових рядів,
Плавляться стегна і труться й пищать кавунами,
Тьма віфлеємська сочиться в людей між ногами,
І підвивають гієни огненні між нами,
І — струми лижуть на захід червоні й руді,—
Богопрозрілі — до темного кола не хочуть,—
В небі горять Твої Очі.

Плавиться в промені лик мій, і шкіра тече,
І обтікає по духу до рикання лева,
Плавиться хиже, незриме, нечутне, сталеве.
Люба, не відірватись від Твоїх Очей!

Люба! Що очі мої прокричали з-під глею?
Що Ти говориш! «У промені твоїм — це те,
Ігоре, інше — не те».
Боже, та хто ми у мреві?

«Око в міжбрів’ї — я бачу і ямку й проміння —
росте.»
Очі ув очі — о, як осяває й пече!
Плавиться розум! до Бога проникнуть не хоче —
В небі — як Бог — Твої Очі.

Люба! не відірвуся від Твоїх очей!
Світу нема, на всім світі — плавильнями карі
й сонячні тиглі між віями, й голос рече:
«Через два дні ще відкриється
Точка — опадуть окови».
Неважливо, чи на землю стече
Оплавлене слово.


*  *  *
Коли я залишаюсь один —
Остаюся з Тобою,
Люба, враз випадаю із згортка годин —
Постаю сам собою.

В білім промені плавлення боголюдин,
Несказанно і враз недоступно для збою,
Люба, що Ти нашіптуєш світу трубою!
Там, де ми остаємось одні,—
Все радіє собою.

Із художника — в ангели дивно гребти,
Навіть Очі ув очі!
Світ придумав, щоб мене порізала Ти,
І щоб краще в повітрі від пекла до раю мостив —
По асфальту, по бруку лицем волокти,
Вийнять очі на тернях і в зорі текти,
Щоб подовше мій слід кровоточив,
Щоб нарешті мене і покинула Ти.
Але я залишаюсь один —
Остаюся з Тобою.

*  *  *

Не іду до машин, щоб не з’їли
по промінчику зібрану душу Твою у мені,
що я вийняв із голосу найпрекраснішої людини —
мами Твоєї.

Не заходжу під землю, щоб не з’їла
Майбутнього, як живоглаз.

Виганяють з будівель
як безсмертя, що дико його
і у сні пережити.

Виганяють сліпі
як озонять нараз блискавиці
від мене до Тебе
серед ясного неба.

Бог влаштовує дні,
що я тільки блукаю по місту,
не знаходжу вже місця собі.

Бог дав богиню —
Тебе, котра знає про все це на відстані,
й більше.

Бог дав, знаю, —
мене, який знає все те,
що вже має відбутись.

не дзвоню — просто нікуди — дивлюсь близьке майбутнє
там немає дзвінків і нема неботрусів
що впереджують з’яву Твою у мені
хтось це викинув в космос — іншим проводом чую Тебе...

на що рятівна вже природа
по блакиті проводить зеленим
листя каже іди он на небо
Все одно ця дитина з вродженим аристократизмом
скаже: не знала, що так подію.

(По телефону виліковує сліпих і заїк,—
Її Очі у крові, це у ближніх на мить відбирає мову).

З Батьком-Сонцем говорю, а чим вище,
тим більше потрібно нараз збожеволіти.

Хто попробував цього,
для того здрібніло земне — і пропало..

Не спішіть всі пропасти:
коли ви — Бог і листя і Ти —
зійдетесь в краплину ясності
я спитаю що ви робите з серцем?

*  *  *

Мудрий Бог, що мене не довів, не довів до біди:
Не з’являлись трамваї мені і втекли поїзди:
«Ти не їдь»,— це я бачив вві сні, це крізь мене тече,
Чую голос Небес і землі, чую голос речей.

«Так і всіх запакують в ротища до ситих машин,
Ти — любов, ти — мій меч, ти живим
залишився один! —
В кінці серпня закритий у Київ один ще не мрець,
Та коли ж ти заблискаєш богом душі накінець!!!

Віднеси їй пісні,
Віднеси їй пісні наяву:
Будь ви тричі боги — цілий світ, я для кого живу?
 
Щоб ти падав, підводивсь — як смерч — і меча мені ніс,
Скоро в Київ ввійде і розкинеться праведний ліс.

Доки літо — всі теплі й стрибучі, і всі голосні,—
Скоро вдарять у струни і в серце дощі навісні,
Скоро сірість натягне двори, як чобіття тісні,
Остаються лиш душі — це зорі, й поети, й пісні.

Вже зоря за зорею нестерпним полином тече,
Будь посвячені ви, а від долі ніхто не втече.

Ти небесному вчив все життя блискавичне своє —
Блискавицю накликав — згори ж! і прийми все як є».

Віднеси їй пісні,
Віднеси їй серця золоті.
Вона спалить і царственно скаже:
— Серця ще не ті.

*  *  *

Не владний я моїй душі у снах,
Вона як птиця з голови зліта,
Сьогодні я застав її в словах
Перед престолом свого божества.

Я записав укліннії слова:
«Ми познайомилися 8-го, у серпні»...
Не знаю, хто кого з нас цілував,
А що задумав Бог, те в серці терпне...

Світло сердець! Які ж ми душі бгаєм,
Якщо сам Бог любов’ю вируша
Погладить нас... І як Ти мало знаєш
З того, що знає вже Твоя душа...

*  *  *

Попливли фіолетові й сині хмаринки
і вслід — голубі,
це мій сум по Тобі,
мого духу легкі голуби.
Фіолетовий голуб — найшвидший з святої сім’ї,
прилетить він, гойднеться на гіллі — в міжбрів’ї Твоїм.
Синій голуб небесний за ним прилетить-притече,
сяде в чистім довір’ї до Тебе на ліве плече.
Ну, а голуб голублячий, меншенький із голубів,
моя слабкість, прилине і ляже на серце Тобі.
Фіолетовий голуб все бачить і ясно мовчить,
синій голуб, допоки ми люди, на плечах сидить.
Ну, а меншенький, мов те малятко, туркоче-турчить:
якщо викинеш з серця, то в світі не стане де жить.

А тоді вдарить блискавка — все — малиновим вогнем,
і весна спалить осінь веснянками! ніч — стане днем!
Заспівають жар-птиці на райських гіллях в небесах,
і полинем до Бога душею, але це не все:
Нам з душею такого вогню не прожить між людей —
і втікаємо ми — вже гризуть, і вже темінь іде!

Білі і фіолетові, й сині хмаринки, і вслід голубі —
йде мій сум по Тобі —
легкі поштовхи від голубів.

*  *  *

В зеленім глеєві немає скалки крил,
Для обліку поставлю глеки на дозвіллі.
Спасибі тим, хто різав мене й бив,
Ліпив, вихукував, виштовхував до тями,
Щоб я злетів до вдиху божевілля.

Я вас люблю, хто дивно так любив,
Щоб я летів й навік прощався з вами.
Горить тепер моя любов-печаль
Щораз між розумом і диким божевіллям,
Спливає глина, і ніщо не жаль,
Зате страшна отверзується даль,
Душа летить — і любо їй, і вільно.

*  *  *

Від зіркових глибин
простяглись мені з музики рук
Таємничий вінок і прозора легка первобіжність,
І набрався я духу, як хата вночі пожару,
І свій дім запалив, і над ним виливаюсь у ніжність.

«Звідки ніжність така?» —
Все на протягах вигулькне звук,
Колір іскри в очах, і в зірках, і в найдальшому збіжжі,
І не знають, що в них незворотно й навічно живу,
І вони — у мені, і наш дім відтепер — оця ніжність.

«Звідки ніжність така? —
Чому ніжність така, Боже мій?!»
Як довірливо ви наді мною, далекі, зависли,
Збожеволію я ув одній, скаже сон їй самій,
Щоб послала у ніжність мою кулю мислі.
 
*  *  *
Ти научила мене бачить фіолет
Душі Твоєї,
Світ заливаєш фіолетом, як поет
Землі всієї.
Не знаю, в чому я на кремінь горілиць —
В щасті чи в горі,—
Із фіолету, як з очей криниць,
Спливають зорі.

У небо дивимось з тремких і синіх труб,
Щасні сновиди,
Виходять перли в пересохлість губ
За довгий видих.

*  *  *
Ледь політавши душами міжгір’ями,
На порятівній відстані ми знову.
Торкнемось в сонці тихими міжбрів’ями
І поведемо голубину мову.

Кохана, Ти ще спиш, ще не олюднена,—
Озорена, окрилена,— щоб жити,
Дозволь мені в чоло Твоє залюблено
Пролити зорі і обожествити.

Чума на всіх домах, між недокрів’ями
Нікому не почути Боже слово.
Торкнемось в сонці чистими міжбрів’ями
І поведемо невідому мову.

Хвала чумі, хвала! Все переорано,
Чумою Бог старих убивць лікує,
А між очима час палає зорями,
Душа все знає і душа все чує...
 
*  *  *

Ласко, розуме неба, снаго, сило праведна Божа!
Я не можу без Неї, не можу без Неї, не можу!

Все без Неї — ніщо,
Світ для серця — чужина, чужина,—
Віддає серце тільки вві сні Вона,
Дивна година!

Та нічого, нічого від Тебе, богине, не треба,
Дай лиш серце любить Твоє в зірному-зірному небі.
Прилети, ясне серденько, на срібних променях-крилах,
Пелена наші голови й очі, як зорі, закрила.
Прилети, голубице, до серця мого поворкуєш,
Серце бачить світи, серце Бога великого чує.

Прилети, коли спить голова і не бачить, не чує,
Як втіка блискавиця і в рідному серці ночує.

Зорі, душі й серця наші — рідні, хоч сердься,
не сердься,
А не зраджує — серце одне, не обдурить лиш серце.

*  *  *

Ляжте, слова мої, так, як лягає печаль,
Так, як огненна любов — на обпалену душу,
Хай обнімуться світи, небо землю зворушить,
Діток народять, котрим помирати не жаль.

Люди — це тільки поезій хмаринки і даль,
Вітер повіяв — і знесло, й немає як жити,
й Бога не чути, і далі не приворожити,
Тільки сліди виціловує світла печаль!

Що ви пізнали, хто гасить вогонь, як зима?
Серце темніє — і хмарки не знають, як жити.
Хочу печаль мою пити! І пити! І пити!
Сестру любові як дочку Твою обнімать.

*  *  *
Ти так і найменуєшся: Любов.
І вчора після смертної розлуки
З наших сердець попростягались руки
Й судомно обнялись навіки знов.

І наших душ зрослися язики,
Коли вночі ми розійшлись і спали,
Твоя душа мене так цілувала,
Що я віддам за це усі віки!

Який мій бідний після неба спів!
Не стало душам часу, місця й скрику
Потамувать вогонь богів великий —
Нехай же відлетить дрібнота слів.

*  *  *
Я став безмежно люблячим-спокійним,
І тиша всеосяжного буття
Так просто йде до мене на коліна,
Немов до матері дитя.

Я, гордий і незламний-неуклінний,
Будуючий і знаючий життя,
Я сам іду до Тебе на коліна,
Немов до матері дитя.

До вічності ідемо на коліна,
До Матері одне дитя.

*  *  *
Троянди, лийтесь їй на серце крізь досвіток,
Хай буде світло на душі, хай буде світло!
Я просто б з розуму зійшов, коли б ця сила
Від мене в Неї — крізь пелюсточки — не лилась.

Я просто вбився б від безвиході й розпуки,
Якби сердець не поєднали ваші руки.
Троянди, лийтесь їй на серце крізь досвіток,
Прокинеться — а світло ллється! Ллється світло!•

*  *  *
Діждуся зір, мов гляну у люстерце,
З землі зірветься збудження парок,—
Ще тільки мить — і я діждусь зірок
І відпущу своє велике серце.

Нехай воно не гине од відчаю,
Цілує зорі — часу мозолі,
Моя любов — не житель на землі,
Я тільки серцем милу зустрічаю.

Горить душа в багатті зір і кличе!
Не зна — кого, не відає — чого!
Горить заклятий зорями огонь!
І проступа в огні Її обличчя...

*  *  *
Хто не любить — той і не живе! —
Не летить, не дихає забитий
Храм душі, колись огнем одкритий —
Вдаром блискавки крізь серце грозове!

Той, хто любить,— в небесах гряде
В білім сяйві божої корони.
Ласкою стрічав заборони,
В душу музику нелюдськую кладе.

Ах, яка свята й чудова Ти!
Що з душею Ти нежданно твориш!
Ясно відлітаєш і говориш
Чистим гласом неземної висоти.

*  *  *
Ця музика, це диво мені сниться:
та ніжність зір — то Твоя плащаниця:
О сльози серця, як мені пролиться?
То музика, то ніга зір: ніжно проситься,
і не знаходить місця, і молиться:
любов згасає — я заплакав в сні.

*  *  *
Нехай живе моя бездомність!
Хай кладчину
Ножем огненним світ розчинить,
Та не впаду я непритомним,
Бо знаю я свою Вітчизну.

Її душа не ляже в слові.
Тільки небо
Мене ніколи не зганьбить,
Лиш прийме в світлі і любові,
А більш нічого і не треба...

Я отруївся вашим тліном!
Один сморід
Пливе опара злучок моря
І хоче мене на коліна
Поставити, щоб було Горе.

*  *  *
Голосники божественного зводу,
Планети, зорі, числа,— роєм рій,—
Ні смерті вам нема, ні переводу,
Допоки духотворить голос мій —
Вогонь вселенських музик і гармоній
Над спокоєм ясної голови.
Гарячі, трепетні летючі коні,
В яке безсмертя захотіли ви?

*  *  *
Я на все дивлюся оком щастя
У паланні чаш на голові.
Пролилося зоряне причастя,
Рознеслося шелестом в траві.

Піднімайте крила наші вповні,
Щастя час над Руссю на плечах.
Прилітайте, воїни духовні,
Вийміть з рота ясного меча.

Не вражайте світлом, лиш поставте
Перед себе — і в любові йдіть,
І ні перед чим не розступайтесь —
Одсахнуться демони руді.

Я на вас дивлюся оком щастя
У паланні чаш на голові,
Пролилося зоряне причастя,
Ви мене любовію назвіть.

*  *  *
Я люблю Тебе до болю, до неволі,
До набігу в степ якийсь простий.
Війте, вільні вітри, в чистім полі,
Біглі мої сестри і брати!
Всі ви — мої вільнії прощання
Скрізь, куди любов зірки несла,—
В серці і у лобі осяяння,
Щастя мерехтливого весла —
Хилиться народу ковила,—
Я люблю Тебе до болю...

*  *  *
А я піду у музику зорі,—
І світлий шлях, і світлая година.
Не знаю, хто я,— бог ачи людина,
Я просто вже не можу не горіть.

Прощай, в ночі палахкотючий слід,
Що вдень тебе знедолені закриють,
Собаки космосу по тобі люто виють
І тільки промінь ходить по землі.

А я іду у музику зорі
По променю душею, що пречиста,
Хай думають, що хочуть, урочисті.
Я просто вже не можу не горіть.

*  *  *

Й не подивилася: а що вона дала
Землі? І добре:
Я напою всім серцем обрій,—
Хто ж це зі мною так, немов в утробу
доля гарячі руки завела?

*  *  *
Проясніло небо, очі сині
Потемніли — дух ввійшов до них.
Я дивлюсь очима України —
Бачу третім оком, світовим.

Стала в мені святом, як в світлиці,
Вся душа народу і краса —
Світять сині очі і іскряться,
Трете око сяє в небесах.

*  *  *
Звір ходить по слідах телепатемних.
Що цього разу він од мене відокремить?
Ти хочеш — я спалю усі поеми,
Щоб не забрав від Тебе?

*  *  *
Змиє все мерехтливев море:
Сум, і щастя, і жар кораблів,—
Остануться лиш душі у зорях,
І казки, і вірші на землі.

Поки з Небом прозоро говорять,
З вітром часу душа не біжить.
Час зірвав з нас кохання огонь неозорий —
Де тепер йому жить?

* * *
Любове!
Твоє золотисте сяйво,
куди воно лине по світу?
ллється медом янтарним,
аж звучить неба рій,
і спиняється серце моє,
і не хоче душа повертатися в тіло.

* * *
Де мерехтить прозорена трава,
Вернеться в погляд — пломінь світла дужий
І гляне враз, прекрасний і байдужий,
Неповорушним Оком божества.

* * *
Над зметеними ураганом часу
Цвіте Лілея урочиста, ясна


     Спалює поеми і вірші.
     Дивиться всередину себе.
1990., Серпень (8) — Січень 1991 р.— Березень 1992 р.
Київ — Ольгінка — Ужгород — Львів.

Перевал в заснеженных горах.
На перевал поднимается Поэт

П о э т

«Изгнанники в лесах, в горах, в пустынях –
Мыслители, поэты-мудрецы».
Но кто поднялся  в торжество на сердце –
За теми ненависть ползет и жжёт концы.
Так трудно все, что делает достойным.
Что могут люди здесь играть, на свете сем,
Ведь там, на небе, не лепили?...
Слушай меня, простор-пространство…
(Читает стихи)


***
Падают маски – и каждому свой небосвод
Рвутся обноски – и верба согнуться не хочет.
Падают звезды! – и свет на дыбы восстает –
В небе взошли Твои Очи.

Плавят фигурки в печах по торговым рядам
Плавятся бёдра и трутся, пищат, как арбузы
Тьма Вифлеемская липнет, течет по ногам,
И подвывают гиены, набившие пузо,
Ржавчиной красные струи стекают по их языкам.
Богопрозревший – в змеиные кольца не хочет,
В небе горят Твои Очи.

Плавится в пламени лик мой, и кожа течет,
И обтекает по духу от львиного рыка до Слова,
Плавится хищное, темное, грубое, злое.
Люба, то Очи Твои мне сияют с высот!

Солнце! Что взгляд мой тебе прокричал из болот?
Что говоришь Ты! «Сияешь лучами ты сам,
Там, где нет света, – скорлупы, труха и пуст;ты»
Боже! «И глаз меж бровей, и сияние, и высота!
Свет наливается силой, растет и течет».
Взглядом во взгляд – и как льётся сиянье! Печёт!

Плавится разум, что к Богу проникнуть не хочет –
В небе – как Бог – Твои Очи.
Люба! То Очи Твои просияли с высот!
Нет больше света на свете – плавильными тиглями очи
Льют между век свое солнце, и голос пророчит:
«Через два дня вам откроется точка, стряхните оковы».
Может, на землю прольются оплавленным словом.

***
Когда я остаюсь один –
Я остаюсь с Тобою,
Изыжу из времён-теснин,
И становлюсь собою.

В белом пламени точка плавленья сердец
Несказанно – и вмиг недоступно для сбоя,
Солнце, шепчешь Ты миру трубой золотою!
Там, где мы остаемся одни, наконец –
Все сияет собою.

Из художника – в ангелы дивно грести,
Пред Божественным Оком
Мир придумал, чтоб Ты изрубила меня на куски –
Чтобы лучше от ада до рая мной мост возвести –
По асфальтам-брусчаткам лицом протащить,
Вырвать в терне глаза, по зазубринам звёзд волочить,
Чтоб подольше мой след кровоточил,
Чтобы ты наконец отвернулась – и стал я пророчить.

Только я всё равно остаюсь сам-один –
Остаюсь я с Тобою.


***
Отхожу от машин – чтоб не съели
Твою душу, что в сердце собрал по лучу и по нотке,
Их я вынул из голоса мамы твоей, отсеяв труды и заботы.

Не иду в подземелья – иначе съедят
Моё будущее, словно могильная бездна.

Выгоняют из дома – в дичь бессмертья, его и во сне пережить невозможно.
Выгоняют слепые – ведь чуют небесный озон от меня до Тебя среди ясного неба.
Дни от Бога даны – ну, а я лишь брожу по дворам городским, сам не свой.
И дана мне от Бога богиня – которая знает на расстоянии всё, и больше того.
Это Бог дал, я знаю, – меня, который предчувствует то, что должно состояться.

не звоню никуда – наблюдаю за близким грядущим
там звонки не звонят и не слышатся неботрясения,
которые предупреждают Твоё появленье во мне,
кто-то выбросил всё это в космос – в иномирье я слышу Тебя...

уж на что спасительна природа
в небосинье проводит зелёным
листья шепчут – дорога на небо

Все равно это дитя с врожденным аристократизмом скажет:
Не знаю, что сделаю так.

(По телефону лечит слепых и заик, –
Её Очи в крови, это у близких на миг отнимает дар речи.)
С ясным Солнцем-Отцом говорю, а чем выше,
тем больше и больше земному перечишь.

Кто попробовал этого,
Значит, ему обмельчало земное – и сгинуло.
Не спешите в могилы:
Когда вы – Бог, и листья, и Ты – сойдетесь в капле
ясности, я спрошу: что вы творите с сердцем?


***
Не владею я своей душой во снах
Она слетает с головы, как птица,
Сегодня я застал её в словах
На Богом мне дарованных страницах.

Я записал святейшие слова:
«Мы познакомились восьмого. Август»…
Не знаю, кто кого поцеловал
А что задумал Бог, то сердцу – парус…

Сердечный свет! Как тесно нашим душам,
Но вот подвигнет счастьем Сам Господь,
Погладит нас… Что мы единосущны –
Об этом души узнают быстрей, чем  плоть…


***
Тучки по небу плыли: густой фиолет, дальше синь и лазурь,
Мои голуби духа тоску по тебе до небес вознесут.

Фиолетовый голубь – в семье нет быстрей удальца –
Прилетит и качнется на ветке – в межбровье родного лица.

Синий голубь небесный за ним прилетит-притечёт,
И доверчиво слева присядет к Тебе на плечо.

Ну, а голубь, на крыльях которого светится нежность моя,
Самый младший, – он к сердцу прильнет, заворкует, любя.

Фиолетовый голубь все видит и ясно молчит,
Синий голубь, пока мы телесны, как сердце стучит.

Ну, а младший, как дитятко малое, хочет играть:
Пропадёт вся вселенная, если на сердце наложишь печать.

А тогда вспыхнет молния, всё – алым-алым огнём,
И веснушки весны осень спалят, и ночь станет днём.

Запоют диво-птицы на чудных деревьях в раю,
И потянет предвечным огнём душу в небо твою и мою.

Нам с душою, наполненной этим огнём, не прожить средь людей.
Убежим, а иначе они прогрызут нас до самых костей!

Фиолетовый, белый и синий с лазурным крыла перелив –
Это нежность моя и тоска, голубиный глубинный мотив.

***
В зелёном мареве не видно острых крыл,
Я вынесу для обжига кувшины на приволье.
Спасибо тем, кто мял меня и бил,
Лепил и сдавливал делами и словами,

Чтоб я взлетел, вдыхая божеволье.
Я вас люблю, кто так меня любил,
Чтоб я летел, навек прощаясь с вами.

Горит теперь моя любовь-печаль
Между умом и диким сумасходом,
Стекает глина, ничего не жаль,
Но страшная отв;рзуется даль,
Душа летит – не ищет в небе брода.

***
Мне от пропастей звездных, из музыки рук дали даром 
Потаённый венок, и прозрачную даль, и безбрежность.
И набрался я духу, как дом, озарённый пожаром,
Сам его я поджёг и над пламенем вылился в нежность.

Да откуда живая душа? – загудит бурелом сквозняком,
Цвет искристый в глазах, и на небе, в любви и надежде.
И не знают, что в них бесконечно и вечно живой,
И они у меня за душой, и отныне наш дом – эта нежность.

Да откуда она? Почему и зачем, Боже мой?!
Как доверчиво вы надо мною из далей зависли.
В ней одной остаюсь без ума, и от этой одной
Принимаю в тончайшую нежность мою пулю мысли.

***
Ты научила меня видеть фиолет,
Душа родная,
Мир заливаешь фиолетом, как поэт
Земли без края.

Не знаю я, как выдыхаю счастья газ,
Что греет космос.
Из фиолета, будто из колодцев глаз,
Сияют звёзды.

Мы смотрим в небо из дрожащих синих труб,
Сны о невидимых,
Выходят жемчуга далёких звёзд меж губ
За долгий выдох.

***
Чуть полетавши душами-межгорьями
На безопасном расстоянии мы снова
Коснемся в солнце тихими межбровьями
И заворкуем голубиным словом

Любимая, ты спишь, ещё безлюдная,
Озарена, окрылена – чтоб жить,
Позволь мне на  чело Твоё премудрое
Пролить зарницы и обожествить.

Чума на всех домах, меж малокровными –
Ни одного, кто слышит Божье слово.
Коснемся в солнце чистыми межбровьями
И задушевный разговор польется снова.

Хвала чуме, хвала! Всё перепахано,
Чумою Бог убийц от смерти лечит,
А меж очами время воском капает,
Душа всё знает, чуя эту вечность.

***
Ласка, разум небес, мощь и сила воистину Божья!
Не могу без Неё, не могу без Неё, без Неё – всё ничтожно!

Без Неё – ничего,
Мир для сердца – чужбина и бремя, –
Отдает сердце только во сне Она,
Дивное время!

От тебя ничего мне, богиня, не надо, не надо
Дай лишь сердце любить Твоё на небе под звездопадом.

Прилети, моё сердце, раскинь серебристые крылья,
Пелена наши звёздные очи и мысли закрыла.

Прилети, моя птица, на сердце ко мне, как под крышу,
Сердце видит миры, сердце Бога великого слышит.

Прилети, когда спит голова и не видит, не чует,
Пробеги, словно молния в небе, – и в сердце родном заночуешь.

Звезды, души, сердца породнились – ты можешь на это сердиться,
Но любовь не предаст, не обманет – как небо не выгонит птицу

 ***
Лягте, строки мои, как ложится печатью печаль,
Как, пылая, любовь – на мою опалённую душу
Пусть сольются миры, небо землю обрушит,
И детей народят, умирать им как будто не жаль

Люди – это всего лишь стихов облачка,
Дунул ветер – и всё, вот и кончилась жизнь
Здесь ни Бога не слышно, ни дали не приворожить –
Лишь следы на песке, и целует их нежно печаль

Что узнали вы в жизни, кто гасит огонь, как зима?
Затемняется сердце – и тучкам неясно, как жить,
Я хочу погрузиться в печаль, чтобы пить, чтобы пить!
И любови сестру, словно дочку Твою, обнимать.

***
Ты так и называешься: Любовь
Когда вчера, познавши смерть-разлуку,
От сердца к сердцу протянулись руки
И судорожно сжались вновь.

И наших душ срослися языки,
Когда мы в сон ушли и розно спали,
Твоя душа меня так целовала,
Что все века отдам за этот миг!

Как беден после гласа неба мой язык!
Не стало душам времени и места,
А как пылает тот огонь небесный –
Нет мелких слов, а только в небо крик.

***
Я стал безбрежно любящим и ласковым,
И тишина простого бытия
Ко мне на руки просится и ластится,
Как к матери идет дитя.

Я гордый, жизнью битый, но не смолотый,
Я вольный дух на всех земных путях –
Но сам иду к Тебе, сердечко-золотко,
Как к матери идет дитя.
Иду в любовь, где мне не холодно,
Единой матери дитя.

***
Благоухайте, розы, лейтесь в сердце ей с рассветом,
Да будет свет в душе, да будет небо светлым!
Я просто бы с ума сошел, когда бы эта сила
Не шла в Неё, сквозь лепестки ей не светила

Я просто бы погиб в отчаяньи и муке,
Когда б без вас мы канули в разлуке.
Благоухайте, розы, лейтесь в сердце ей с рассветом.
Она проснется – а вокруг сияет море света!
 
***
Дождусь сиянья звёздного – как в зеркало
Всмотрюсь, а от земли пойдет парок
Лишь миг – и вместе с сердцем за порог
Я отпущу любовь в огонь немеркнущий

Пускай оно не гибнет от отчаянья,
Целует звёзды – времени мозоли
Здесь не жилец моя любовь, такая доля.
Я только сердцем милую встречаю

Горит душа, пылает в звёздном зареве.
Зовёт – незнамо кто и что ей нужно!
Огонь небесный победит земную стужу,   
И в сполохах его ее черты узнаю.

***
Кто не любит, тот и не живет! –
Не летит, не дышит – заколочен
Храм души, когда-то озолочен
Молнией сквозь сердце влёт

Тот, кто любит, – в небесах грядет
В белом свете солнечной короны,
Милостью снимает все препоны,
В души музыку небесную несет

Ах, златая Ты, святая Ты!
Что нежданно ты творишь с душою!
Ясным словом, нежностью покоя,
Чистым гласом звездной высоты!


***
И эта нота мне чудесно снится,
И нежность звезд – любимой плащаница:
О слёзы сердца, как пролиться мне
То музыка, то нежность звёзд в окне
Стучится, просится – и не находит места
Любовь угаснет скоро в сонном тесте

***
Да здравствует моя бездомность!
Пусть тайный клад
Мир вспорет, как ножом огромным,
Я выдержу – мне нечего терять
Я знаю родину свою и помню.

Её душа не ляжет словом.
Только небо
Меня не выдаст, не продаст вовек
А примет в светлом мире новом,
Другого мне не нужно хлеба...

Я отравился вашим тленом!
Лишь вонь и гам
Плывут квашней по берегам
И думают поставить на колени,
Чтоб были только Стыд и Срам 

***
Голосники божественного свода,
Планеты, звезды, числа – роем рой
Ни смерти нет на вас, ни перевода,
Пока в вас дух вдыхает голос мой –
Огонь вселенских музык и гармоний
Над тишиной спокойной головы.
Крылатые и пламенные кони,
В какие дали устремились вы?


***
Я на все смотрю глазами счастья:
Льется светлый жар из головы,
Пролилося звездное причастье,
Чисто колыханье травы.

Наполняйте крылья свежим ветром
На плечах несите счастье в Русь,
Прилетайте, воины бессмертья,
Выньте меч пылающий из уст.

Не палите, лишь держите выше,
Освещайте путь – в любовь идти,
Нет преград тому, кто вольно дышит –
Сгинут, сгинут демоны земли!

Я на вас сияю оком счастья:
Свет течет от неба до земли
Пролилося звездное причастье,
Вы меня любовью нарекли.

***
Я люблю Тебя до боли, до неволи,
До набега в степь за край земли
Вейте, ветры воли в чистом поле
Братья-сестры беглые мои!

Все вы – мои вольные прощанья
Всюду, где любви прольется свет,
В сердце и в уме высокое сиянье,
Счастья лунная дорожка на воде
А ковыль-народ – волной к земле
Я люблю Тебя до боли…

***
А я войду в мелодию зари, –
И светлый путь, и светлый час, и век
Не знаю, бог я или человек,
Но я горю, и мной поют: гори!

Прощай, в ночи светло горящий след,
Который днем несчастные закроют, 
Собаки космоса лютуя взвоют,
И только луч проходит по земле

А я иду в звенящую зарю,
Взбираюсь по лучу душою чистой,
Пусть что хотят, то делают артисты,
Мной говорят: гори – и я горю.

***
И не заметила: а что она дала
Земле?.. Я полный,
И напою всем сердцем высь и век, –
Но кто это со мной, как будто в погреб
судьба вошла, чтоб вывести на свет?

***
Прояснилось небо, очи сини
Потемнели – в духе дух горим.
Я смотрю глазами Украины –
Вижу третьим глазом, мировым.

Стала светом непереходящим
Вся душа народа и краса –
Светят очи синие, искрящи
Третий глаз сияет в небесах.

***
Зверь рыщет по следам телепатемным.
Что от меня отгрызть захочет первым?
Я сожгу свои поэмы и стихи,
Чтобы только от Тебя не откусил.

***
Смоет всё колыхание моря:
Грусть, и счастье, и жар кораблей, –
Только души останутся в зорях
И мечты, и стихи на земле.

Если к небу все лестницы-песни –
Ветру времени душ не сушить.
Высекает любовь необъятный огонь 
Где теперь ему жить?

***
Любовь!
Твое золотое сиянье,
куда оно движет по свету?
льется медом янтарным,
аж звенит неба рой,
и сердце мое замирает,
и не хочет душа поворачивать в тело

***
Там, где мерцает в прозвезди трава,
Во взгляд вернется пламень света ясный
И вмиг посмотрит сам, прекрасный,
Недвижным оком божества

***
И над сметёнными земным ненастьем
Цветет лилейно-кипенное счастье.

Сжигает поэмы и стихи.
Смотрит внутрь себя.


Август 1990 г. — январь 1991 г. — март 1992 г.
Киев — Ольгинка — Ужгород — Львов


Перевод: июнь 1998 — 11 февраля 2012
Киев