Перший вчитель

ПЕРШИЙ ВЧИТЕЛЬ

Лера прокинулася від одноманітного стуку годинника-ходика в глухий тиші кімнати. Їй стало страшно і незатишно. Вона завжди боялася знаходитися в приміщенні одна. Батько на роботі, брати, як видно, вже ловлять рибу на ставку, а мама понесла дворічного братика в ясла. Зазвичай це був обов’язок Лери, але мамі шкода було переривати солодкий сон дочки, і сьогодні цей обов'язок вона взяла на себе.
Перебувати в порожній квартирі Лера не могла, і, надівши платтячко, боса, вискочила надвір. Вибігши за будинок, Лера побачила подругу – сусідку Ніну, яка стояла біля хвіртки, ошатна і красива, з пакетом під пахвою. На ній була темна спідничка і біла блузка, а на ногах темні тапочки та білі шкарпетки. Лера запитала:
– Куди ти йдеш, ошатна, в таку рань?
– Мене записали в 1 клас. Якщо хочеш, можеш провести мене до школи.
Лера зраділа. Вона довше хотіла побути біля такої ошатної улюбленої подружки.
Щоб скоротити шлях, вони пішли стежкою між городами. По боках стояв ліс із сухих стебел кукурудзи і соняшника. Побачивши низько нахилений капелюшок соняшнику, де насіння дозріло до такого ступеня, що почало само випадати, дівчатка відірвали його від стебла, і, на ходу лускаючи, прийшли у двір школи, колишньої садиби купця Зотова. Його після Жовтневої революції, як ворога народу, відправили з родиною до Сибіру, будинок конфіскували і передали у власність міста. І з тих пір тут була початкова школа.
У дворі товпилося дуже багато дітей. Всі були першокласники. Деякі стояли з пакетами в сторонці, а хлопчики, познайомившись, уже освоїли турнік, що знаходився посеред двору.
І ось відчинилися двері школи, і на високий ґанок вийшла жінка з невеликим дзвоником в руці. Вона стала розгойдувати його, й у всій окрузі чути було його дивовижну дзвінку мелодію. Лера на все життя запам’ятала незабутній цей дзвін.
Потім жінка вимовила:
– Діти! Урок починається. Заходьте в приміщення і займайте у своїх класах місця за партами.
Всі діти натовпом кинулися на ґанок. Ніна з Лерою зайшли в довгий коридор. З його лівого боку були великі вікна, а з правого – четверо дверей, на яких висіли таблички від 1-А до 1-Г класів, а прямо по коридору розміщувалася канцелярія – учительська.
Ніна спитала Леру:
– А де мій 1-В клас?
– Другі двері від учительської, – відповіла Лера.
Вони разом зайшли в клас і зайняли останню парту. Парти були зручними з відкидними кришками, і до них були прикріплені лавки зі спинками. У класі лунав стукіт кришок об  парти, всі діти шуміли. Хлопчики намагалися зайняти останні парти, а старші зіштовхували з них малюків.
До 1 класу прийшли діти від 7 до 11 років, бо під час війни школи не працювали, а після – дітей не було в що одягнути, щоб відправити до школи. У першу чергу потрібно було відновлювати розбите у війну житло.
Раптом відчинилися двері, і до класу увійшов дідусь. У нього були сива голова і вуса. В одній руці він тримав конусоподібну паличку, а в іншій - журнал, зошити і книгу.
– Доброго дня, першокласники!
Діти розгубилися і невпопад відповіли на привітання, сидячи за партою.
– Я ваш учитель. Мене звати Василь Львович. Зараз я вам дам ази поведінки учня в класі. Коли заходить до класу вчитель або будь-яка доросла людина, вам потрібно встати і дружно відповісти на привітання, і тільки після дозволу вчителя можна сісти. Зараз я вийду і, повернувшись, побачу, як ви засвоїли це.
Василь Львович вийшов з класу. Всі діти завмерли, очікуючи його повернення. Коли він увійшов, учні дружно встали і на його вітання дружно відповіли:
– Здра-сту-йте!
– Сідайте.
Пролунав оглушливий стукіт кришок об парти. Василь Львович вимовив:
– Якщо ви прийшли в школу на заняття, значить ви вже дорослі люди і повинні розуміти, що тільки в тиші можна засвоїти навчальний матеріал. Ви повинні піднімати і закривати кришки парт беззвучно. Сьогодні я ставлю оцінку вашої поведінки: за вітання вчителя – п’ять, за шум – два.
Лера із захопленням дивилася на вчителя. Він нагадував їй діда Мазая з картини «Дід Мазай і зайці», яка була вдома.
Урок тривав. Учитель на класній дошці написав букви і цифри. Повернувшись до класу, запитав:
– Діти! Підніміть руку ті, хто знає ці літери і цифри.
Діти принишкли, поглядаючи один на одного. Ніхто не підняв руки. Лера, маленька і худенька, у старенькій сукні і боса, вийшла з-за парти і прочитала все, що було написано на дошці. Василь Львович, ласкаво посміхнувшись, запитав:
– Як твоє прізвище та ім’я?
– Лера Рудькова, – відповіла дівчинка.
Василь Львович розкрив журнал, пошукав в списку класу і здивовано запитав:
– Чому я не знайшов тебе в списку? Ти, напевно, помилково зайшла не в свій клас?
– А мене в школу не записували. Мені тільки в жовтні буде сім років. Мама сказала, що цю зиму я посиджу вдома. Мені нема в чому ходити. Вони ледве зібрали одяг для трьох старших братів, які навчаються тут.
– Звідки ти знаєш алфавіт і цифри?
– Мій старший брат Валік навчався в минулому році в першому класі і домашні завдання виконував разом зі мною.
– Так ти можеш і слова складати?
– Так. Я можу і приклади рішати.
– Лерочка! Скажи батькам, що я тебе записав до школи. Ось тобі від мене в подарунок буквар, два зошити і олівець з ручкою. Завтра приходь на заняття, тільки на ноги одягни що-небудь.
Додому Лера летіла, як на крилах. Їй дуже сподобалася школа, вчитель, клас і велика кількість дітей. Їй навіть не вірилося, що вона буде ходити до школи разом зі своєю подружкою Ніною.
Прибігши в рідний двір з подарунками від вчителя, вона побачила маму, яка сиділа на ганку й гірко плакала. Побачивши дочку, вона схопилася, кинулася до неї, обняла і, плачучи, стала вимовляти:
– Доню! Де ж ти була? Я вже опитала всіх сусідів, була на річці, обстежила всі вигрібні ями! Що я могла подумати?
– Мамо! Заспокойся! У нас така радість! Мене Василь Львович записав до школи.
– У що ж я тебе одягну? Навіть взуття у нас немає!
– Мамо, ти не хвилюйся. На Ніну Теплякову черевики вже малі і їй купили нові. Я попрошу її маму подарувати мені старі. І платтячка на неї вже малі. Ось побачиш, вона мені все подарує. Ходімо швидше до них.
Ніна Теплякова теж була подружкою Лери, але жила через два будинки. Дівчинка була крупна, хоча молодша від Лери на рік. Папа її працював воєнкомом, мама виховувала Ніну та її двох старших братів. Жили вони на ті часи добре. Всією родиною вони три рази на день сідали за стіл їсти, коли в сім’ї Лери з семи осіб їли один раз на день.
Лера, взявши маму за руку, повела до Теплякова. Тітка Паня, мама Ніни, дуже радо прийняла їх. Навіть напоїла чаєм з варенням і шматочком хліба. Потім вона зібрала всі речі, з яких виросла Ніна, і, зв’язавши їх у хустку, простягнула мамі.
– Ой, Паня, мені ж нічим вам заплатити, хіба тільки відпрацюю в городі і по дому, – сказала мама Лери.
– Не хвилюйся, Маруся! Життя довге, розрахуємося.
На другий день Лера йшла до школи, як «нова копійка». Черевички, які начистив ваксою батько, виблискували як нові. Платтячко мама випрала і нагладила. Білий комірець, який мама вив’язала на продаж, прикрашав його.
Василь Львович, бачачи, що Лера повністю вже засвоїла програму першого класу, сказав:
– Лера! У мене до тебе велике прохання. Світлана Сікорська дуже важко засвоює на уроці навчальний матеріал. Не змогла б ти займатися з нею в позашкільний час. Вона живе на одній вулиці з тобою. Я тебе посаджу з нею за одну парту, і позашкільне спілкування вас ще більше здружить (щоб Лера не втратила цікавість до занять, бо вона вже повністю засвоїла матеріал, він прийняв це мудре рішення).
Лера вчилася вже в другому класі. Стояла люта зима. У приміщенні школи не було туалету. Він знаходився в кінці шкільного двору.
Якось під час уроку Лері дуже захотілося в туалет. З дозволу вчителя вона вийшла з класу, накинула на себе пальто і кинулась до виходу. Двері були закриті на ключ. У дівчинки не було сил терпіти. Перемагаючи страх і сором, вона присіла на килимок в тамбурі. Сльози безвиході побігли з очей... Повернувшись в клас, вона боялася глянути кому-небудь в очі.
Незабаром пролунав дзвінок, і всі покинули клас для провітрювання, відкривши кватирку.
Лера стояла біля стіни учительської, як раптом побачила Галину Іванівну – технічку, яка мчала по коридору в бік канцелярії з гучним криком:
– Яка погань надула в тамбурі на килимок?
У Лери підкосилися ноги. Сердечко вискакувало з грудей. Не було сил рушити з місця. Мимоволі вона чула, що відбувається в учительській. Голос технічки:
– З якого класу виходив учень на цьому уроці?
І Лера почула голос Василя Львовича:
– Наймиліша, а що трапилося?
– Хтось надув в тамбурі. Килимок примерз, а навколо суцільний каток! – відповіла Галина Іванівна.
– Шановна! – продовжував учитель. – Дозвольте запитати, а де ви були, що не бачили цей проступок?
– На пару хвилин я виходила по своїх справах.
– Та як ви могли залишити приміщення з дітьми без нагляду? У наш час, коли в пресі і по радіо щодня повідомляють про підступи ворогів, ви залишили свій пост. Тут можна було не тільки, як ви кажете, «надути», а й підірвати приміщення.
– Ні, не могли! Я вхідні двері зачинила на замок!
– Ось тепер все ясно! Це ви самі зробили проступок. Якщо ще раз повториться таке, ви будете звільнені. Я вам це обіцяю!
Лера бачила, як почервоніла технічка вискочила з кабінету і попрямувала в тамбур.
Лера ледве дійшла до парти і впала на неї, гірко заплакавши. Її улюблений вчитель знав, що це вона винна у трагедії.
Продзвенів дзвінок. Разом з усіма першокласниками Лера встала вітати вчителя, боячись глянути на нього своїми заплаканими очима. Але вчитель, як завжди, вів урок, не звертаючи уваги на дівчинку. Ні поглядом, ні жестом він ніколи не показав виду, що знає про те, що трапилося.
Вже прийшла рання весна. Йшов урок. На дошці були написані приклади для вирішення. Лера не могла їх роздивитися. В очах літали якісь метелики, потім застукало в скронях, і Лера поклала голову на парту. Далі вона нічого не пам'ятала.
Прокинулась вона за партою, коли була перерва. Учнів у класі не було. Біля її парти сидів на стільці Василь Львович. Він витирав обличчя і лоб Лери мокрою носовою хусткою. В іншій руці його була склянка з водою. Побачивши, що дівчинка прийшла до тями, запитав:
– Лерочка, ти сьогодні їла що-небудь?
– Ще не їла, але мама на великій перерві принесе коржик, – відповіла учениця.
Учитель гірко посміхнувся:
– Який коржик. Навіть кропива ще не виросла, щоб зварити юшку. Ти посидь, а я тобі зараз принесу шматочок хліба.
– Не треба! Чесне слово, мама принесе коржик. Вчора тато приніс в штанинах кальсонів зерно з заводу. Я бачила, як він став у ночви, розв’язав мотузки внизу на кальсонах, і звідти висипалося багато зерна. Мама сказала, що тепер надовго нам вистачить. Вона трохи зерна потовкла в ступці, замочила, а вранці поставила тісто. Просто вона не встигла спекти до школи, – випалила швидко дівчинка.
– Люба моя, наївна Лерочка! Поклянись мені, що ти ніколи, нікому і ніде не скажеш про це. Нехай це буде ваша сімейна таємниця. Інакше твоя сім’я залишиться без батька. У кращому разі його відправлять до в’язниці.
Лера, злякавшись почутого, дивилася в добрі очі вчителя, з яких збігали в сиві вуса сльози.
У третьому класі 1 вересня 1950 року до Лери в клас прийшла нова вчителька середнього віку, кульгаючи на одну ногу. Вона відразу ж представилася:
– Я Ганна Панасовна Поліщук. Буду вашої вчителькою. Василь Львович раптово помер. Вшануємо його пам’ять вставанням.
Всі діти встали, а Лера, як приросла до парти. Це був шок. Вона не могла повірити, що більше ніколи не побачить добру посмішку гаряче й віддано любимого нею першого вчителя.
Через все життя вона пронесе добрі спогади про цього дивовижного, мудрого, розуміючого все і всіх, доброї душі, любимого Василя Львовича.