Екскурс я

Це було в кінці квітня 1954 року. Ми закінчили шостий клас.
У п'ятницю на великій перерві Вовка Сорокін запропонував:
- Завтра у нас п'ять уроків. З них тільки два екзаменаційних – українська та російська. У мене пропозиція: на уроки не підемо. Я вас поведу в знищений фашистами партизанський табір. Мій батько у відрядженні і не зможе нам перешкодити обстежити весь колишній табір.
Його батько був лісник і жили вони глибоко в лісі. В школу Вовка їздив на велосипеді.
Ми відразу ж - і хлопці, і дівчата, погодилися з його пропозицією.
З нашого класу на моїй вулиці жило дев'ять осіб. Чоловік десять жили на хуторі Жадьківка, поруч з лісом. Домовилися сказати домашнім, що занять не буде, а підемо всім класом в ліс на екскурсію по біології. Хоча в класі було 34 людини, але в ліс погодилися піти тільки 19 осіб.
У суботу вранці однокласники з моєї вулиці зайшли до нас у двір і свої сумки зі шкільним приладдям залишили у нас в сараї. Я мамі сказала:
- Сьогодні у нас екскурсія в ліс. Там буде розширений урок ботаніки. Шкільні сумки нам не потрібні. Нехай полежать тут, а після екскурсії хлопці їх заберуть.
- Доню! Чому ти мене не попередила? Я б дерунів нажарила . Цілий день будете голодні.
- Тітко Марусю! Не турбуйтеся. Кожен взяв з собою щось перекусити – сказав Колька Стельмах.
- Ой, почекай! Я зварила картоплю в мундирах для вінегрету. Адже сьогодні приїдуть два твоїх старших брата з Києва на вихідний день.
Загорнувши в пергамент картоплю і два малосольних огірочка, простягнула мені.
- Мамо! Як я понесу?
- Я зараз викладу твої книги з сумки і ви всі свої припаси їжі покладіть туди.
Виклавши все з сумки, мама поклала туди пакет з їжею. Ще налила у військову фляжку води, а хлопці з-за пазух дістали свої припаси, і дівчатка теж - поклали туди ж.
- Ну, слава Богу! Діти, будьте обережні. Зараз в лісі дуже небезпечні змії. Ось вам тесак і нехай хлопці зрубають в лісі по невеликій жердині, щоб відлякувати змій.
Колька засунув тесак за пояс, через плече перекинув торбу з їжею і ми вирушили в бік лісу, де нас вже чекали однокласники Жадьківки.
Погода була чудова. Нікого не мучила совість, що прогулювали уроки. Шуміли сосни, повітря було насичене ароматом хвої. До нашого здивування, між деревами вже розцвіли конвалії. Дівчата кинулися до них, щоб зібрати в букети, але Сорокін поспішив їх попередити:
- Навіщо зараз вам конвалії? Нам ще йти далеко. На зворотньому шляху і наберете.
Почуття радості і свободи охопило всіх. Вже йшли по змішаному лісі. Хлопчаки намагалися залізти на верхівки молодих берізок, нагнувши їх, з криками Тарзана з однойменного фільму, спускалися на землю «орлом».
Нарешті ми прийшли до будиночка, де жив Сорокін. взявши  ще пляшку води,  ніж і сокиру, Вовка повів нас у глибину лісу. Чим ближче підходили до табору партизан, тим частіше з'являлися глибокі вирви від бомб.
- Хлопці, це німецька авіація бомбила табір – промовив Володя.
Дійсно, майже через кожен метр зяяли глибокі воронки, по краях яких росли молоді деревця берізок, а в деяких – кущі шипшини. Збереглися подекуди і старі сосни. Місцевість просвічувалася наскрізь. Молоді листочки берізок трепетіли на вітрі, здавалося, що й повітря було прозоре.
Незабаром ми побачили, що стирчать із землі обгорілі колоди і відразу ж зрозуміли, що це і є знищений німцями табір партизанів. Хлопці почали обстежувати кожну воронку. Зібрали «трофеї»: два казанка, каску і різні гільзи від патронів.
В протилежному кінці табору, Вітька Мацько зачепився за якусь залізяку і впав. Побачивши, що він зачепився, покликав хлопців:
- Хлопці! Сюди! Тут якесь кільце стирчить із землі.
Тут же всі ми підбігли до нього. Дійсно, із землі стирчало залізне кільце, куди могла зайти рука дорослого. Тесаком, ножем та сокирою стали розчищати навколо кільця. Під шаром землі і прілого листя з хвоєю, перебувала кришка з дерева, покрита зітлівшим брезентом або ж толью. Побачивши край цієї кришки, стали піддягати її. Це виявився люк в землянку. З великим трудом хлопці змогли відкрити люк, перш очистивши його від землі і іншого сміття. Із землянки війнуло вогкістю і затхлим запахом. Всі стояли, роззявивши роти, відчуваючи страх. Зацікавилися – а що ж там, усередині?
Стельмах уже курив і у нього були сірники і газета для самокрутки. Він першим зголосився оглянути землянку. Вниз вели дерев'яні сходи. Коли Колька ступив на сходинку, вона затріщала і трохи покривилась, але продовжувала стояти. Колька обережно спустився на дно землянки. Потім крикнув:
- Киньте мені суху соснову палицю.
Знайшли таку палицю і кинули йому. Він з допомогою паперу і сірників, запалив її тонкий край. Придивившись при запаленому факелі, він крикнув:
- Хлопці! Тут якісь ящики! Спускайтеся двоє, допоможете їх відкрити!
До нього спустилися Сорокін і Мацько. Виявилося, що це був склад зброї для партизанів. Справжнє диво, що під час бомбардування він не вибухнув.
Хлопці піднялися наверх з гвинтівкою і коробкою патронів. Сорокін тут же промовив:
- Я на велосипеді поїду у військкомат, а ви залишайтеся тут на сторожі, щоб ніхто не зміг залізти в землянку. Я миттю. Тільки ви не відходьте звідси, - і тут же бігом подався додому велосипедом, прихопивши патрони і гвинтівку, а ми залишилися чекати його повернення.
Вже нам не хотілося збирати конвалії, ні милувалися молоденьким листям берізок, і, навіть, забули про їжу. Всі були збуджені знахідкою партизанського складу зброї. Навіть не думали про те, що пропустили уроки, і що про це тепер дізнаються не тільки в школі, але і в містечку. Кожен, сівши на край воронки, на обгорілі колоди, думав про ті події 1943 року...
А в цей час у двір мого будинку прийшов наш керівник класу. Побачивши маму, яка прибирала двір до першотравневих свят, звернувся до неї:
- Здрастуйте
- Здрастуйте, товаришу Мардук! Я вас знаю вже давно. Два моїх старших сина навчалися у Вас, а тепер навчаються Валік і Віра.
- Я – Балабай Олександр Іванович, класний керівник Вашої доньки. Де зараз Ваша донька? Ніхто з учнів вашої вулиці не прийшов у школу.
(Мама навіть не знала, що прізвище вчителя - Балабай. Всі діти дали йому кличку Мардук, тому що він викладав історію, а наївна мама, думала, що це його прізвище.)
- Так вони ж у лісі на екскурсії з біології. Їх шкільні сумки лежать в нашому сараї.
- Ведіть мене туди.
Мама повела його в сарай. Він діставав з сумок щоденники і щось там писав, потім звернувся до мами:
- Несіть і Ви щоденник дочки.
Хоча мама не вміла ні писати, ні читати, але як виглядає щоденник, вона вже знала. Адже вже п'ята дитина пішла в школу.
Написавши щось і в мій щоденник, учитель промовив:
- Що вони думають? Адже кінець навчального року і за цей зрив занять їх можуть не допустити до іспитів, а значить залишаться учитися в шостому класі на другий рік. Прошу вибачення, до побачення.
... Нам здавалося, що ми цілу вічність чекали повернення Сорокіна. І раптом побачили машину «Бобик», яка петляючи між деревами і воронками, прямувала до нас. За нею їхав військова вантажівка зеленого кольору, в кузові якого знаходилося чотири солдати. З першої машини вийшов командир в погонах з великими зірками, за ним показався Вовка Сорокін.
Подивившись на хлопців, командир сказав:
- Це правильно, що ви повідомили про свою знахідку, але ви порушили всі правила поведінки в такій обставині. Ні в якому разі не можна було самостійно відкривати люк. Він міг бути замінований. З розповіді Сорокіна я зрозумів, що ви в землянці зі зброєю користувалися вогнем. Це злочин! У землянці міг зібратися газ і ви б всі злетіли в повітря. І продовжив:
- Окрема подяка від керівництва міста буде винесена Володі Сорокіну за правильне рішення – залишити хлопців охороняти цей склад. Можу зауважити, що не обов'язково було доставити гвинтівку та патрони до військкомату, як доказ знахідки. Ми в таких випадках віримо і виїжджаємо негайно за вказаним місцем.
Потім покликав солдатів, наказав їм допомогти школярам залізти в кузов вантажівки і відвезти їх додому з негайним поверненням до землянки, щоб забрати зброю.
Вже вечоріло. Під'їжджаючи до мого будинку, я побачила маму, яка, як статуя стояла біля хвіртки. Побачивши  машину, яка зупинилася, і мене в кузові, вона тут же сплеснула руками:
- Доню! Що сталося? Вже так пізно!
Водій допоміг мені злізти з машини, а Вітька і Колька, зістрибнувши на землю, кинулися в сарай за шкільними сумками і, передавши їх хлопцям в кузов, знову залізли в нього. Машина поїхала.
Обійнявши мене, мама сказала:
- Дівчинка моя! Ти така бліда. Напевне, голодна? Ми тільки повечеряли і тобі залишили борщику. Умийся і сідай за стіл.
- Ні, мамо. Я дуже втомилася і їсти не хочу. Просто налий в тазик води і постели ліжко. Я помиюся і буду спати.
У кімнаті за столом сиділи: батько, Микола і Олександр, які приїхали з Києва в гості на вихідний день, і першокласник братик Толік, який розкривши рот, намагався зрозуміти, про що розмовляє батько з братами. Валентин закінчував прибирати зі столу посуд.
- Батько! Будь ласка, іди з хлопцями у двір. Там тепло, ніхто не буде вам заважати в розмові. Віра дуже втомилася, хоче помитися і лягти спати.
Вони відразу ж пішли, і я, вмившись, прошмигнула в ліжко, що мама постелила на дерев'яному дивані з круглими різьбленими підлокітниками. Це було моє постійне місце для сну, а брати спали на підлозі на матах з очерету. Ще у батька з мамою була ліжко. Ми тулилися сім чоловік в одній кімнаті.
Довго я лежала в ліжку, але заснути не могла. Перед очима проносилися ліс, воронк, обгорілі колоди землянок і бліндажів, зяюча дірка в склад зброї і покритий конваліями ліс.
В той час ми займалися у другу зміну. Прийшовши в школу, ми дізналися, що приїжджав сюди воєнком і розповів про те, що ми виявили в лісі. Ще похвалив нас за те, що ми не намагалися там тренуватися у стрільбі з гвинтівки, а охороняли цю небезпечну знахідку від випадкових візитерів. Ще він приніс Подяку Вовці Сорокіну за пильність, патріотизм і виконання піонерського боргу.

Пізніше про все це було написано у місцевій газеті, а на піонерській лінійці Вовці вручили Подяку.
Дирекція школи не стала нас карати. Не хотіли виносити «сміття з хати» В газеті було написано, що це була запланована екскурсія по місцях бойових битв партизан.
Нас всіх допустили до іспитів і ми перейшли в сьомий клас. Але у щоденниках все ж залишилися зауваження нашого керівника класу і двійка з поведінки.