Цар духу, гл. 11

           Високий Замок над Львовом. На вершину сходять 
           Поет  і  Учень.

Поет

Отверзлась вод пустеля; од розпуки
Жахна веселість на серці жаріє —
Огненний птах незрозуміло піє,
Але які іскристі звуки!
На горах — битва! По низинах скло
Рідке: де ясне — тягне вогнебожевіллям
На гори, й стіни, й крила; темне ж тло —
Підштовхує і лізе слідом, тліє.
Інших нема у кратері — гори!
Там в іскрах — цар ти або полонений,
І — блискавки понад киплячим морем,
Коли в напруженні нелюдськім сам гориш —
Дерешся із землі, дерешся в небо —
Бог-Слово блискавкою пробиває серце! —
Мізерна ця Земля! Побіля серця!
Нагнувшись — долам не передаси,
Лиш сонцем світишся.

Густіша час.
Чорніша Сонця траур.
Й того, чим кида в вир небесне дно
І безпричинним й нез’ясненним хвилюванням,
Де всяким сміттям губиться воно,
Що незумисно знайдене, — як мало
Вже його сяє на решетах аур!..
Ох і гадюк кругом на людях!

Звір вивихнувсь — і небо, і земля,—
Сліпонімий вже кличе вправить вивих,
Та краще б я не повертався звідтіля,
Де геній мій... йому немає звивин,
Він байдуже, прекрасно — і без ліні
Земної — дивиться смертельний танок тіней,
Мов крутить листям: йде страшна зима.
Дух незглибиме серце моє носить
Понад кипінням і в кипіння просить:
Встань, хто на серці, і навіки й прісно!
Ох, душать мене, смердно мені, тісно!
Що це за серце, що вселя радісний жах?
Я вийшов з себе,— де моя межа?

О, спрага духу жнить мене яка!
Співай мене, мій вітре, в колі смерті,
Душа веде до вищих дотикань
Перед нічим не псованим безсмертям.
О, радосте! — Незайманість в устах.
О, цвіт і звук! — І ждете тут кого ви?
Нащо мій геній юним богом став?
Темниця — твердь; богів різьбить лиш Слово.

...Де бачив ти мудрих людей? То є гіпноз.


Учень

Вас уб’ють.
Якщо Ви скажете, що бачите наскрізь —
Вам не простять.
 
Поет

Людей нема:
Це вже навіювання... Спіднє на воринах —
Що, добре виправ? — Є одна боготварина.
...Ох, оре плуг!!! Вже звір почує нас...
...Ти це помітив: чи мерців виорюю? —

Тут дехто в білім переходить з часу в час:
І через сонце, й через території. 
То дар мій серця.

Учень

Серце Ваше в Сонці.
А тут скрізь бачення — як у Англійця...
Вам скажуть — божевільний.

Поет

Насправді ж, як побачиш ти,
Всі тільки й ждуть, щоб з розуму зійти —
Це запалитись серцем, полюбити.
Я зверху — це квітучий острів щастя,—
Не знають, як мені пливти.
В самотині мій вогнеликий ряст
Проріс у небо; так проникнеш ти.
Проникнеш ти, уникнувши задух:
Цей світ — не те, що хоче зрілий дух.
А Уільям — то є дрібниці,
спеціально для Європи:
Рябе ішло — такого й здибало.
Європа — це каліки; серця закрили —
Аж роти пороззявляли: ах, Шекспір,
Наш темний лабіринт. Де ж ясна нить?

Гай-гай, як ловко ти обвів усіх;
Із бубна серця — міг шаманити не ввись,
Та й мало: брав награні схеми,
Вкладав в них повну точність, як дитя,
Кінці ховав у воду — в коло теми,—
Життя ж планет не витікало із буття.
 
Шкода! Попробував би жаб’ячі ходи,
Як вириватися й різьбитися з води
Між зорі.

Учень

Цього зробити не дадуть.

Поет

А я їх не питаю.
Дух коли вклеїть — то відклеюються вуха
Й душа вискакує, як молоко із глека,
І проливається на зірний шлях.
Вогонь! Сердечна тяга зір! Я бачив, знаю.
Взяли б у серце!..

Учень

Куди попали Ви?!
Тут ходять труни. Приморожені усі.
Ви не сумісні з Львовом — кругом Вас
Все закипає: мізки, води, душі,
Сам дух. Вже вибухи!

Поет

Дух вийшов з шкаралупи.
Захланність «вищих», кровожерність «нижчих»...
Яка різниця, хто мене йде вбити?
Лиш зорі — мого серця свідки.
Все вибухає! бо таїлось в зірній мові:
Все хоче повернутись в  Слово.

...Не повернемося ж із духу похорон:
Ти б розпізнав один жахний закон:
В кому вбили поета з вільним даром,
Той буде мстити всім життям —
Й дарма піде — гравець, фантаст і вождь.

Учень

Хто ж зна таїну вбивств незримих?
 
Поет

Носії геніїв — і вище: просторів, і далі, далі.

Учень

Знання жахливі — жити не дадуть.

Поет

Умію — наперед  у с е  складати.

Учень

За те, що духом опускаєтесь у воду,
Вода скипить.

Поет

Я добровільно мушу:
Хто зна, яка то є печаль,
Як голкою на глибині сидить журба-любов
В людському серці... Людськеє серце! —
Лиш струшене у глибині душі — спалахує,
Врятоване! Навіки! Чує! чує!
Все чує серце: два світи у ньому.

Всеспалюючий, серце, голос твій! —
Навіть поети — й то для тебе перегній.
Дух волі просить! Пута рве земні!!
Не  вистачає  музики
в  м е н і...

Щонайтонкішої музики у мені...

Мелодіє, ти, душе молода,
Ти задихаєшся на дні,
Як втоплена шарманка уві сні...
Не вистачає музики в мені!...

...Друже, час вже: стаю територією.
Йди до наших.
...Ох, оре плуг!!!
 
О музико, порозминай дійки небес...


         Учень сходить з гори.

       Высокий Замок над Львовом. На вершину восходят  П о э т  и  У ч е н и к.

П о э т

Отверзлась вод пустыня – тьма отчаянья,
Веселость страшная на сердце пламенеет.
Жар-птица непонятно воду пьёт,
И искры сыплются от этого журчания!
Бой на вершинах, а внизу – стекло
Плывет; а где просвет, там тянет огнебуревеем
На горы, стены, крылья; темное нутро –
Подталкивает, лезет следом, тлеет.
В плавильне-кратере ты пан или пропал!
В котле искристом царь ты или пленный,
И молнии над огнепенным морем,
Когда горишь в нечеловеческом порыве
И с корнем выдираясь, рвешься в небо –
Бог-Слово молнией дает пробой сердцам!
Ничтожная Земля! Отрава сердца!
Нагнувшись – по низам не протечёшь,
Лишь солнцем светишься.
Ты гуще времени.
Чернее Солнца траур.
И того, чем метит дно в небесное окно,
И беспричинными неясными волненьями,
Где всяким сором забивается оно,
Что найдено несовместимым – как же мало
Его сияет в сите чистых аур!..
Ох, и гадюк кругом на людях!
Зверь вывихнулся – небом и землей, –
Слепонемой зовет, чтоб вправить вывих,
Но лучше б мне не возвращаться из миров,
Где гений мой... В нем нет горбов-извивов,
Он равнодушно и прекрасно – и без лени
Земной – спокойно созерцает танец пены,
Теней, что кружат, как осенняя листва.
Зима страшна. Дух мое сердце носит
Над бульканьем кипенья и, вскипая, просит:
Встань, кто на сердце, – ныне и в грядущем!
Ох, душат меня, тесно мне и душно!
Что с огневым весельем в сердце делать?
Я вышел из себя – где, где мои пределы?
О, жажда духа, что своих лишь взыщет!
Пой обо мне, мой ветер, в круге смерти,
Душа ведет к прикосновеньям свыше,
Которые приводят в чистое бессмертье.
О, радость! Целомудрие в устах.
О, цвет и звук! И ждете здесь кого вы?
Зачем мой гений юным богом стал?
Темница – твердь; богов ваяет Слово.
...Где видел мудрых здесь людей? Кругом гипноз.

У ч е н и к

Здесь вас убьют.
Когда Вы скажете, что видите насквозь –
Вам не простят.

П о э т

Здесь нет людей:
Всё наваждение... Исподнее на глине.
Большая стирка! Здесь один лишь есть в Едином.
... Ох, пашет плуг!!! Но зверь почуял нас...
...Заметил ты. Из мертвых подниму ли? –
Тут кто-то в белом переходит времена:
И через солнце, и через сутулых.
То мой дар сердца.

У ч е н и к

Сердце Ваше в Солнце.
А тут у всех глаза, как у Шекспира...
Вам скажут – сумасшедший.

П о э т

На самом деле этот дом идет на слом,
Все только ждут, чтобы подвинуться умом –
А значит, вспыхнуть сердцем, стать любовью.
Я сверху – как цветущий остров счастья свет, –
Не знают, как доплыть до богословья.
И в тишине мой огнеликий цвет
Пророс до неба; так проникнешь ты.
Проникнешь ты в иную плоскость высоты
На этом свете всё не то, что хочет зрелый дух
Шекспир – игрушка, мелочь для Европы:
Кривой пошел – косого и нашел.
Больна Европа; все сердца закрыли –
А рты пораскрывали: ах, Шекспир,
Наш темный лабиринт. А где же света нить?
Да, здорово ты за нос всех провел;
Из бубна сердца мог шаманить, но не ввысь,
Да и недолго: брал шаблоны и подходы,
Их точно собирал, как кубики дитя,
Концы – в круг темы, то есть в воду,
Но жизнь планет пылает не из бытия
А жаль! Попробовал бы гад подводный ход,
Как вырываться винтокрыльями из вод
До звёзд.

У ч е н и к

Вам сделать это не дадут.

П о э т

А я им параллелен.
Когда дух клеит – у кувшина уши отлетают,
Не молоко бежит – душа вскипает,
И проливается на звёздный путь.
Огонь! И тяга звёзд-сердец. Я видел, знаю.
Да взяли б в сердце!

У ч е н и к

Куда попали вы?!
Тут все гробы ходячие. Все приморожены.
Вы с этим городом несовместимы,
Возле вас здесь все кипит: мозги, вода и души,
Сам дух! Вы взрывы слышите?

П о э т

Дух вырвался из скорлупы.
Захолоделость «высших», дикость «нижних» –
Какая разница, кто именно убьет?
Лишь звёзды не дают неверных нот.
Взлетает всё на воздух, что скрывалось:
Всё хочет С л о в о м  стать, первоначалом.
...Не будем возвращаться с духа похорон.
Почувствуй, как гремуч и страшен здесь закон:
В ком погребён поэт с небесным даром,
Тот будет мстить всю жизнь свою –
Пойдет на пропасть он – игрок, фантаст и вождь.

У ч е н и к

Кто знает тайну страшную убийств незримых?

П о э т

Носитель гения – и выше: пространств, и дальше, дальше.



У ч е н и к

С такими знаниями – жить вам не дадут.

П о э т

Умею – наперед  в с е  планы видеть.

У ч е н и к

За то, что духом опускаетесь вы в воду,
Вода вскипит.

П о э т

Я должен добровольно:
Кто знает, как жестока эта боль,
Иголкой в глубине сидит печаль-любовь
В горячем сердце... Сердце человека! –
Лишь после встряски в глубине души – сияет,
Спасённое! Навеки! Слышит! Слышит!
В с ё  слышит сердце: в нем два мира.
Всё, сердце, голос твой сжигает! –
Поэтов сеет в землю дух для урожая.
Дух воли просит! Неземных огней!!
Н о  н е  х в а т а е т  м у з ы к и  в о  м н е...
Тончайшей музыки высот во мне…
Мелодия, весенняя душа ты,
А задыхаешься на дне ушата,
Шарманка, утонувшая во сне...
Да, не хватает музыки во мне!...

... Мой друг, пора: я становлюсь квадратом карты.
Иди скорее к нашим.

...Ох, пашет плуг!!!

О, музыка, ты вымя неба разомни...


        Ученик сходит с горы.