Реквiэм Перемоги

Реквієм Перемоги

Два маніяка у тридцять дев’ятім
втягнули людство в світову війну.
Пройшли роки, але підрахувати
й донині всю не можемо ціну,
якою нам далася перемога.
Що каже нам статистика сумна?
Хто воював, за що і проти кого?
Кому потрібна все ж була вона?

Відповісти щоб на усі питання,
історію потрібно добре знать.
Бо існували завжди намагання
по-своєму її переписать.
Минуло понад сім десятків років
з тих пір, коли скінчилася війна.
Та в пам’ять шрамом врізалась глибоким,
не дасть той жах забути нам вона.

Фашистському звернули шию звіру,
коричневу здолали ми чуму.
Ціною перемозі тій офіра
життів людських мільйони. Все ж чому
загинуло в рази фашистів менше,
хоч спершу в наступ саме йшли вони?
Бо в контратаку гнали пси зі „смершу“
гарматне м’ясо дикої війни…

Діди потужно наші йшли в атаку
з гвинтівкою одною на п’ятьох…
І не було косі смертельній браку
в людських життях. Не стало багатьох…
Згадаймо, як кувалась перемога
в тилу, на фронті, серед партизан;
лендліз – заокеанську допомогу,
оточення і черговий казан…

А скільки їх в ворожому полоні
і безвісти сердешних полягло.
Та й тим, що повернулися додому,
Сибіру скуштувати довелось…
Бо полонених в нас не шанували,
живий з полону – ножик під ребро.
Вожді їх за людей не рахували,
ліпили зрадника на кожного тавро.

Хто бідкався за ще зелених хлопців
о тій військовій, нелегкій порі?!.
Їх сотні тисяч горе-полководці
втопили у бурхливому Дніпрі.
Коли спочатку Дніпрогес зірвали
і за водою сплив Вкраїни цвіт,
а вдруге, як Славуту форсували,
в бажанні знову здивувати світ.

А скільки віддали життів намарно
на нерозчищених від мін чужих полях.
Просякла кров’ю оборонців гарно
і наша, й європейська вся земля.
Тож гнали їх на смерть, а не в атаку,
по мінах і під вогняним дощем.
Бо Жуков краще шанував собаку –
„Баби нам понароджують іще“…

Й понині серце корчиться в судомах,
а в горлі спраглім просто бракне слів,
при згадках тих, хто не прийшов додому
з війни скаженої, з її страшних фронтів.
Та скільки їх могло б іще пожити,
все описать – не вистачить рядків.
І серед них діди, дядьки і… діти,
що від загиблих не народжені батьків!

А скільки їх каліками вернулось
з жарких полів кривавої війни…
Як швидко та біда чомусь забулась
тими, кого тоді спасли вони!
Я не молю Творця про допомогу,
але чому ж нерадісно мені,
як площею в параді Перемоги
незримо йдуть загиблі в тій різні?..

А зараз переможці зло з собою
несуть – нову загарбницьку війну.
Росія стала з Україною до бою,
любов поправши братську і земну…
Напала підло у часи непевні,
в сестри украла Крим, затим Донбас.
Настали знов скрутні часи, буремні,
вони рабами хочуть бачить нас.

Обвішані цяцьками мов ялинки,
у орденах й медалях в сім рядів,
трясуть жирком „блондини“ і „блондинки“
зразка кінця сорокових років.
Лунають вибухи і кровоточать рани,
та ту картину серцем не збагну…
Кому потрібні ці міфічні ветерани,
які плюндрують пам’ять про війну?!.

Повстанці українські – хто вони:
бандити, посіпаки, патріоти?
Народу українського сини,
що захищали Неньку від сволоти!
Народжена у Другій світовій,
в терорі, геноциді, катаклізмах,
УПА й після війни ще йшла у бій,
бо билася з фашизмом й комунізмом!

Говорять нам, що треба примиритись,
простить образи, вбивства, всі гріхи;
допоки на „братів“ ми будем злитись,
що нам зробити все те до снаги…
Підставне виникає все ж питання –
Кого прощати і миритись з ким?
Попросить хто прощення й чи востаннє
у морі переповнені людськім?

Де діти тих, доноси що писали,
морили голодом і в табори везли,
знущались і в потилиці стріляли
тим, що без зброї у атаку йшли?
Де внуки тих, людей що ґвалтували
і підло грабували свій народ?
Тепер вони спасителями стали
й святковий перші водять хоровод.

Кого перемогли ми в сорок п’ятім
і в чому перемоги тої суть?
Чом переможці на хресті розп’яті,
а переможені немов в раю живуть?!
Чому забули братню допомогу
того, хто підсобив здолати млу?
Тяжку ціну дали за перемогу
прості солдати й люди у тилу…

Дев’яте травня, свято Перемоги,
учасників все менше тих подій.
Сплелися в зашморг їх шляхи-дороги,
не привели народ до світлих мрій.
Вітаю всіх з цим святом обережно,
щоб не просипать ненароком сіль…
Дев’яте травня – це печаль безмежна,
це реквієм і невимовний біль.

травень 2018