Цар духу, гл. 5

         Скромна кімната  Поета в Києві. Ранок.

Поет
(думками вголос)

О, трепетна краса і вдячність квітів!
Мов духи витонченості, вони мені
Весь рік з вікна всміхаються в привіті, -
Вогонь почули, що один у теміні
Розквітнуть мав у сонце... Так,
Шляхетність насправді безумовна,
Неземна.

(Мовчить, дивиться на папір.)

Дивуюся словам,
Цілую їх, що дух розколихали,
Та іноді й не скажеш слова сам:
Для цього треба провернути хвіст
У ночі.

(Дивиться на цвіт на столі.)

Вже три дні,
Як злетіла з вазона й на моєму столі
Лежить квітка — як око живе, —
Що ти робиш, любове?
(Пише і зупиняється.)

Прокинувсь — є новітній тон в ладу.
Де ти глибоко так літав, мій дух?
Чи трепетно на душі квіт кладу?
Як мені ноти пелюсток не погубити?
Щось через мене, тонкий хисткий міст,
Проходить, зріє так, як альпініст:
То лине вгору, а то вниз;
Високогірна квітка едельвейс.
Чи долу проситься журба висотних трав?
І там і тут — вранці виспівується все,
Ще зорі в душах пнуться і дрижать
На водах, в свіжій тонкості роси,—
Хто переймається стати зорею?
О, ні... її не можна не любити!
(Пише і зупиняється.)

Що я — письменник?
Ну що письменники? Це невисокі,—
Співатимуть під дудочку вітрів:
Стихійні діти, непрофесіонали.
(Дописує і зупиняється.)

Як жаль: вже з мене духу глибина
Перетекла у слово; що ж, пора;
Що бачимо, горо добра?
Що тягне в вічність — часу не потрібне.
Моє кохання не розквітне ув обіймах
Її, і переллється ніги квіт
У інший світ; прощання це.
Чи щастя Бога, чи біда сама:
Для генія умовностей нема,
Горить щогла небесної напруги,—
І трепет серця й мерехтіння зір —
Знайди себе — і роси райдуг
На квітах душ.
(Читає записане.)

 «Без Тебе вже нема життя.
Про що той сич в гаю ридає?
І хто мене вже роздирає
Від зорі думки до зорі чуття?
Без Тебе вже нема життя.
Чи може так тільки убитий
Безстрашно серцем ворожити,
Що вже назад немає вороття?
Візьміте в мене, люди, оцю мить,
Бо більш мені не хочеться нічого.
Любов’ю вбитий розмовляє з Богом,
А у душі земля щемить.
Візьміть із мене нить ясну,
Допоки серце кров’ю плаче.
Бо вмерлий — так, як я, побачить,
Тільки назад не повернуть».

...Понюхав душу хліба — і згадав: це я,
Зорі й любов. Ти — книга єсть життя!
Сонця! Сонця! — Одна така з вершин
І міліон подібностей з низин:
Хто встигне запалитися зорею
Кохання? То — вогненність стати всим.
Мені дихтить все хвилею любові —
У всьому лиш любов! суцільне сонце!
Як небо й трави, як ліси і хліб,
Любов взяла мене у перепліт
Блаженств священних! Тільки ти! Все — ти!

Все — сонце і любов, любов і сонце!
О струми твої! спечно мені, спечно,
Дитино, спам’ятайсь, це небезпечно:
Інший, напруженіший простір —
І любов ця інша!

...Тут зрілістю серце своє колю:
Як бути? — Я, поет, тебе люблю.
Що через жінку доля підсува:
Любов і смерть? А чи життя й слова?
Я знаю: сила слова бере вповні,
Коли вулкани згасли вже любовні.
Любов — без слів, а оживав слово —
Любов вмира, без неї вже — нічого.
Напруження ще я не знав такого:
Хто більше божество — Любов чи Слово?

Поет вмирає, як немає Слова,
Та й не життя — коли кінець Любові!
Коли Любов і Слово не вмирають —
Вмираєм ми.

...Невже на нас чекає шлях простіший? —
Священно люблять — женяться на інших.

Всі — проститутки, бо не люблячи живуть.
Коли вбивають, щоб знасилувати трупа,—
То теж любов! але земна.
Мерзенні вбивці справжньої любові
І диких слів! І диких мудрих слів!
Ця ж — не любов і бога і тварини:
Хай гине світ — кохання не загине.
Любов небесна — ось яка вона!

Хай гине світ — мистецтво не загине.
Спалю цю п’єсу: прочитають, стягнуть
Й так зріле серце каблуками сколють,
Як в юності нам косять кличі серця!
Нехай вмру я — живе любові біль!
Це я між зорі сходжу у багатті! —
Як любиш жінку — повстає уся земля,
Тікай між зорі, тільки там і не дістануть;
Колись притисне всіх смердюча тля,
Колись потягне їх богам в обличчя глянуть.
Всі — побіч. Не стрічались. Ось вона,
З богами стріча — неземна.

Це перед нею всі — прямо шовкові.
Пали мене, Божественная тяго,
Яка в тобі до невідомості відвага!
Пали, Творець, з творіннями єдиний,
Хай гине світ — кохання не загине.
З богами стріча — неземна.
Любов небесна — ось яка вона!

Дякую, Боже, я — твоя рука,
Мов тигель, плавлячий мурованість повік,
Іду завжди один супроти всіх
Й розкручую назад карки калік
Земних. З богами стріча — неземна.
Любов небесна — ось яка вона.

Поету, що він є поет, за те все мстить:
За те, що любить. За це все мене тіснить.

Любові волю дай — то витисне всю п’єсу,
І всі театри, і весь білий світ.
Тож  все  за це любов тіснить.
Пусте,— хто не любив, той ще не жив.
Дарма,— з богами стріча — неземна.
Любов небесна — ось яка вона.

Благословенний, перший жбан вина
Її, — живи, любове неземна!
Благословенна будь, любове!

        Скромная комната П о э т а  в Киеве. Утро.

П о э т
(мысленно вслух)

О трепет красоты и радость цвета!
Цветов духи – вот тонкости полёт!
Они меня с улыбкою привета
С окна благодарят весь этот год,
Ведь чуют тот огонь, который в темноте
Для них сияет солнцем... Да,
Как благородство точно, безусловно
И неотмирно.
(Молчит, смотрит на бумагу)
Дивные слова.
Целую их, что дух расшевелили
Где их начало? Нет, не голова...
Тут надо накрутить и хвост, и гриву
Всей тёмной ночи.
(Смотрит на цветок на столе.)
Вот уже три дня,
Как с ветки соскользнул и на моем столе
Лежит цветок – глазок живого счастья, –
Любовь, что ты творишь со мною?
(Пишет и останавливается.)
Проснусь – и новый тон звучит в октаве.
В какой же глубине летал мой дух?
Достойно ли кладу на души цвет и славу?
Как ноты лепестков не засушить?
Через меня как будто тонкий шаткий мост
Проходит, зреет так, как альпинист:
То на подъем, а то на спуск идет;
Цветок высокогорный эдельвейс.
Печаль высотных трав стечёт ли вниз?
И там, и тут – всё утром входит в песню,
И звёзды в душах спотыкаются, дрожа
На водах, в свежей тонкости росы, –
Кто беспокоится о том, чтоб стать звездою?
О, нет... К ней без любви идти – нельзя!
(Пишет и останавливается.)
Я, что, – писатель?
Ну, что писатели? Невысоко стоят, –
Поют под дудочку ветров:
Стихии дети, непрофессионалы.
(Дописывает и останавливается.)
Как жаль: уже глубины духа из меня
Перетекли в слова; ну, значит, мне пора;
Что видим мы, гора добра?
Что тянет в вечность – времени не нужно.
Моя любовь не расцветёт в объятьях
Её, и перельется неги цвет
Во свет иной; а здесь – «прощай».
Что счастье бога, то земному тесно:
Где гений, там условностям не место.
Пылает мачта неземного напряженья
И трепет сердца, и мерцанье звезд
Найди себя – и росы радуг
На цвете душ.
(Читает записанное.)
«Нет, без Тебя и жизни нету.
О чём тот сыч в лесу рыдает?
И кто меня вмиг раздирает
От искры мысли и до чувства света?
Нет, без Тебя и жизни нет.
Так может только лишь убитый
Бесстрашно сердцем ворожить и
Знать: нет возврата прошлых лет.
Возьмите, люди, мой земной магнит,
Мне ничего не хочется отныне.
Любовь убьёт – так примет Бог в пустыне,
С Ним говорю – а на душе земля щемит.
Тяните из меня цветную нить,
Покуда сердце кровью плачет,
Ведь мертвый видит всё, а значит,
Его уже ничто не якорит».
...Понюхал душу хлеба – вспомнил: это я.
Звезда. Любовь. Ты – книга Бытия!
Да будет свет! Одна звезда с вершин –
И миллион подобий из низин:
Успеет кто-нибудь заняться светом
Любви? В ее огне становишься собою.
Мне дышит всё любви волною –
Во всём одна любовь! беспримесное солнце!
Как небо, травы, хлеб, леса, полёт,
Любовью взят я в переплёт
Блаженств священных! Только ты! Всё – ты!
Всё – солнце и любовь, любовь и солнце!
О, токи солнца и любви, мене жарко-ясно,
Дитя, очнись, опомнись, здесь опасно:
Другой простор, другая напряжённость –
Здесь и любовь другая!
...Тут зрелостью я сердце уколю:
Как быть мне? – Я поэт, тебя люблю.
Что через женщину протянет мне судьба:
Любовь и смерть? А может жизнь, слов;?
Я знаю: сила слова держит в теле,
Когда любовные вулканы отгремели.
Любовь – без слов, а оживает слово –
Любовь умрёт – нет слова огневого.
Я напряжения еще не знал такого:
Кто больше божество – Любовь иль Слово?
Умрет поэт, когда не будет Слова,
Но жизни нет, когда конец Любови!
Когда начала эти конца не знают –
Мы умираем.
... Вверх или вниз ведут судьбы ступеньки?
Священно любят – женятся за деньги.
Все – проститутки, все живут не по любви.
И убивают, чтоб совокупиться с трупом –
Вот их любовь, «любовь земная».
Мразь. Мерзкие убийцы любви небесной
И диких слов! И диких мудрых слов!
Та, что во мне, – любовь не для вокзала.
Погибнет мир – любовь начнет сначала.
Любовь небесная – она не просто так!
Пусть гибнет мир – поэзия жива!
Сожгу я эту вещь: когда ее прочтут,
То так намнут мне сердце каблуками,
Как в юности нам косят сердца зов!
Пусть я умру – горит ожог любви!
Я из огня ступаю в звёздное полымя! –
Уж если любишь – восстает земля,
Беги до звёзд, вот только там и не достанут;
Когда прижмет их всех земная тля,
На небо захотят хоть краем глаза глянуть,
Но поздно рай искать в сарае.
С богами встреча – неземная.
На встрече этой – шелковые все.
Пали меня, божественная тяга,
К неведомым ведет твоя отвага!
Пали, творец, един с большим и малым.
Пусть гибнет мир – любовь начнёт сначала.
С богами встреча – неземная.
Любовь небесная – она такая!
Благодарю, Господь, что я твоя рука,
Как в тигле, расплавляю камень век,
Иду один, как прежде, против всех.
Разматываю цепь земных калек.
С богами встреча – неземная.
Любовь небесная – она одна такая.
Поэту мстит земля за то, что он поэт,
За то, что любит, на земле прощенья нет.
Любви дай волю – вытеснит всю пьесу,
И все театры, и весь белый свет.
Любовь за  в с ё  одна несет ответ.
Пустое. Тот, кто не любил – не жил.
Не зря с богами встреча – неземная.
Любовь небесная – она такая!
Благословен тот первый жбан вина её
Живи, любовь, лишь от тебя душа поёт!
Благословенна ты, Господь с тобою!