Цар духу, гл. 4

     Порятувальна станція на водах. Другова кімната без освітлення, із затіненим
     вікном. Входить  Поет.

Поет

Чого так темно?

Друг(скрипить ліжком)

Хрін не солодший редьки. Він —
З партійною свідомістю, вдогін
Ще й пору чує — пророста на іншу грядку;
Тому і кажуть: старий хрін.
Тягнуть — хвости, хвости, хвости; даремно —
Підземні всі вони.

Поет

Чого ж в нас темно?

Друг (засвічує свічку)

Липневе пекло.
Приїжджаєш ти — я піднімаюся
До стелі, свічусь, як люстра.
Навіщо нам електрика для душ?
Ну, впору ти: я нині вільний.
(Обнімаються.)

Поет

Звільнись цілком для новизни.
Ось знову: ти — і башта. Дай погляну.
(Оглядає Д р у г а  і кімнату-башту.)

Друг

Тобі не тяжко, водоворотами гнаний вогонь? —
Передавали з Туапсе: знов буде смерч.

Поет
(уважно оглядаючи)

Так, саме тут застане шал.
Та доки тут я — смерч не пройде.

Друг

На серці легшає; вже йде Кавказ.

Поет
(показує на репродукцію картини)

Сальвадор Далі. «Тайна вечеря».— Твоя вежа?

Друг

Все там. Як башта? Тут я — сам собі театр.
Що в Києві? Карикатурщина дядьків
З післявоєнною освітою?

Поет

Облиш; ти — містик, ще під’єднаєшся —
Захочеш їсти. Од Бога йду грозити.
Вже бачу все наскрізь.
Тож замість того, що назвали світом тіней,
Від цього віку — тіло вже є тінь.
Все навпаки: суть переходить у забуті тіні —
В нові тіла. Скільки втопилось тіней?
Дві?

Друг

Дві.

Поет

Хто утопив?

Друг

Я наперед
Те бачив; алкоголь служив нитками —
Потягла їх доля. Кінці у воду — душі в небо.

Поет

Кого й навіщо ми рятуєм? Тіні?

Друг

Безбожну біомасу. Причім, завжди.
 
Поет

Поки є тінь, то можна знайти й душу.

Друг

Давай про ловлю душ, про заповітне.

Поет

Так, роз’їжджаються — про все найголовніше
Так і не мовивши: земні тіньовики —
Це кігті звіра, про найголовніше
І не дадуть поговорити; хтось пливе.

          Входять тіні матері і розслабленої доньки.

Тінь матері

Вже ради бога, порятуйте.
Я Вас впізнала, як Ви мимо йшли.

Поет

Так, мимо свого не пройдеш.
Я бачив Вас раніше, йдіть сюди.
    (Відводить їх до суміжної кімнати.)
Небажання жити?
     (Дочка киває ствердно.)
До двадцяти семи —
В усіх бува. Верніться в Бога;
Зараз молитись будемо.
      (З молитвою зцілює.)

               Друг впускає світло вікном.

Поет

Тепер спокійно?

Тінь дочки

Дуже. І ясно.
Вам спасибі, дякую дуже.

Поет

Не я лікую — Бог лікує.

Тінь дочки

Ви чародій. Як добре, що Ви є!

Поет

Просто поет. Дякуйте Богу.

Тінь дочки(ставши на коліна)

Боже, дякую тобі.

(Встає і виходить з матір’ю. З порога мати повертається і кладе гроші на підвіконня.)

Поет

Цього не треба.

Тінь матері(вибігаючи)

Ай, небагато там, тільки й того,
аби наїстись.

Друг

І правда, я вже зголоднів.
(Підходить до вікна.)

Чекай, їх вітер вже забрав, піду знайду.

      (Виходить.)

Чути голос  Друга: «Ви не бачили, куди летіли наші гроші?»


Поет (у світло за вікном)

Покинь заразу.

                Входить  Друг.

Друг

Частину лиш знайшов; передали ту решту,
то вже явно.

Поет

Де більш даси —
Драму зірвеш в трагедію; і Богу
Слава за те: все повертається в своє.
Сюди несе вже іншу жінку, чуєш?

Друг

Та хіба хочеш?

                Входить стривожена, не в собі  Тінь жінки.

Тінь стривоженої жінки

Ви не бачили, тут не була моя дитина?

Друг

Ні, не було.

Поет

Її направо узбережжям повело.

Друг

Чекайте, я знайду.

Тінь стривоженої жінки

Ой, що це робиться?
(Вибігають.)

                Поет вслуховується.

                Входить  Друг.

Друг

Усе гаразд. Вона побачила дитину з вежі.
Та на обличчях у людей є хвиля,
Незвичайна, дивна.

                Входить боком  Тінь  чоловіка.

Тінь  чоловіка

Е... Даруйте, що неждано...
Якось без стуку я...

Поет

Якщо природно — всі без стуку:
Застукати на мокрім неможливо,
Де більше Бога.

Тінь чоловіка

...Як би це сказати...
Щось слів нема...

Поет

З Вас стирчить буква Е, почніте
З неї, і чим пряміше — тим і краще.
 
Тінь чоловіка

Е... Дійсно Е... Ви якось переводите
Все в інше, я так не звик...

Поет

То дещо не на місці — тому
Затисненість звучання й ходу в космос:
Щось на зразок логоневрозу, тільки —
Свідомості. Зараз вже краще?

Тінь чоловіка

Так... Я виступати не привик...

Поет

Вільніше, прошу; вже всі наполовину
У лайні і виступають.

Тінь чоловіка

А те, про космос, Ви цікаво...
Я навіть екати вже перестав.

Поет

Скажіте: дух, душа жива, небесність,
Воля — й слова запустять струм
І підтягнуть над ватою. Ось зараз —
Вище над водою?

Тінь чоловіка

Так. Хотів сказати: сам не знаю, .
Чому прийшов. Взяло за голову...—
Як на шнурочку привело, прямо
Тягнуло щось...

Поет

Розпрямтесь більше: кого струм підносить —
Дивиться вгору; хто поникнув — згорбивсь,
І його тягне гарпунами страху під воду.
 
Тож ніяких страхів — і прямо з піснею.
І для початку досить.

Тінь чоловіка

Дякую Вам. Дякую й Богу.

Поет

Для цього провід встановіть з високим небом.
Земні пообривайте.

                Тінь  чоловіка  виходить.

Друг

Що таке?

Поет

Як нас відволікло! Мов котенят.
Вже зародився смерч — він йде сюди,
І дуже швидко. Все, роби об’яву.

Друг (ввімкнувши гучномовець)

Внимание на пляже и на спасательной станции!
Через полчаса ожидается смерч со стороны моря.
Прошу отдыхающих собрать вещи и детей и
Увести детей в пансионат отдыха.
По станции объявляется повышенная готовность!

Поет

Стихії взяли слід.

Друг

Подивись за мене; я ляжу трохи:
Щось мене гнітить, страшенно
Тисне голову, валюся з ніг.

Поет

Приляж; подзвонять.
 
       Вбігає  Тінь  стривоженої  жінки.

Тінь  стривоженої  жінки

Якась мана, взяло за очі,
Рятуйте, де моя дитина?

Поет

Повело берегом наліво.
Шукайте і знайдете — Вас відпустить.

Тінь стривоженої жінки

А що ж Ви робите?

Поет

Дивлюся і пишу. Книгу життя
Жалко до сліз.

Тінь  стривоженої  жінки

Малахольний!
(Вибігає.)

               Наростає шум рвійної грози; удар блискавки і грому.

Друг (встає)

Вже дзвінок?

             Поодинокі крики молоді внизу «Смерч з моря!», «Смерч!», «Прямо йде
             сюди!», «Тікаймо, змиє!»

             Сильнюща злива, близький грім, небо розколюється.

Поет

Пішли поборемося.

                Виходять на галерею в бік моря, випростовуються проти смерча.
                Битва стихій.

Друг

...Звернув на Джубгу.

Поет

Поки я тут — біди не буде.

Друг

Знання про друзів — річ сувора.
Ти переміг — це є твоя поразка,
Раніш перемагав — не борючись.

                Післягрозове оживлення і проясніння; на майданчик станції
                вибігають діти і радіють переміні, танцюють весело, просто
                так собі і в хороводі, вибігають.

Поет
(із спогляданням іншим)

Весна в кінці —
Одсвіт в лиці,
Печаль висока і далека.
Там я — і сміх дощу,
Й дитячий кришталевий сміх,
І там любив я урочисто —
І рятувавсь, і буду вічно:
Любов’ю й подвигом;
Ніщо вже інше.
Вернулася дитячість в серце!
О, запах волі!
І навіщо Бог
Пише нестерпну нами повість...
Мистецтво Бога: божевільне
І безжальне — настільки істинне.
Поет є бог один:
Не може кинути усім знайому думку —
За неї стягують з вершин.
Тому обвалює поет підхід глибин.
Мистецтво водить одиниць на стин і згин.
...Як солодко я відірвався від припливів,
Під парусами у молитвах і в сонцях,
Й ніким не знаний на нових місцях
Закон удачі на безмов’ї вивів:
Нелад між серцем й розумом залий
Любов’ю й простором! Не будь ніколи злий:
Бог-Слово проліта — пора чіплятись,
Цей стан дитинний у тобі — вольнеє свято,
Як вітер знаки проявля на синім небі,
Із новим словом — у нове життя!
...Один політ киплячих вирів!
Із шкаралущ — ти з Богом вариш кашу
Для радощів вповільнених китів,
Що водять плавниками на льоту
В ударах неба. Тож простись на землях!
Який захват краси і божевілля
Ти міг прохавкати, на рифах сидячи!
Знімись, помчися, одчепися од прилипів!
Обмацайся отетеріло — хто я? —
І дремени, щоб світ не знав, де ти,
Й не біг із путами, як дурень на підвох,
Коли на новім місці ти вже — бог.
...Згадай, був час, ти в море вирушав:
Без рівної душі ревла душа,
Що аж скидалась, як сирена, в фіолеті
І в бризках кобальту, і тим була поетом,
І — хто б то знав! — в які літала далі
Між дзеркалом і рідким задзеркаллям
Й верталась в світ занапащатись далі, —
Але і блискаючи, як живий алмаз,
З-над хвиль й мертвіючих порожніх оболонок...
О сонне царство, так би враз
Я вам повів би справжню повість!...
Та мудрість є, що вічно нам прощатись.
Бо одне слово принесе, як птах,
Новітній темп новітнім царствам.
Що там Земля! З словом прощатись тяжко,
Бо доганяють вічно мертві.
...Іще живе удача на морях!
(Підходить до вікна.)
 
О зорі, зорі! Срібні блискавки
Знімають моментальні знімки,
Аби всевидющі верхи по нас
Дубасили з ультрамарину верфів,
Клепаючи вогненний наш ковчег —
Спасіння обраних!
О сонце, серце світу, світла фокус,
Ти срібні ниті всі звело в мені,
Аби світів розсипчастий рукопис
Скріпився серцем і на водах заяснів.
Тож бахне серце —
І проллється мудра ніжність,
А срібна музика найтоншої струни
Мов світу не прийма, а світ — її,
Струмить, прекрасна і байдужа,
Безпечно щедра — в механічну п’єсу,
Де персонажі заводні; о небо!
Чи музику в силки земні завести?!
Це генії у нас: готуймо серце,
Що нас відчують, та не зрозуміють.
Так цілі дні і розсіваєш ніжність,
Мов п’яниця — любов, її фермент.

Друг

Не так відучують не какати котів:
Носом в лайно — і глина.

Поет

Хто сповнений таїною в дивах?
Хто наганя зорі в слова?
Стою між зорями — і протікаю. Потечем!
Лиш в леті форму я даю собою;
Ми течемо, ми летимо — і ми втечем.

Друг

А всі сидять, немов коти на глині:
Очищуються, аж нявчать.
 
Поет

То хвиля любить хвилю.
Любов — то вал, обвал, все наповал.
Ми є на небі, хто ж не знає про безсмертя —
Той не живе, а мучиться від страху.

Друг

Завал:
Низ є водянка, сонна б...ь;
Низів сон проженеш — або присплять...
Матерія! Засадиш дух по чересло,
То об...ь: знай, як орать.
Покинь, сама припреться жаритись-кричать.
...Що бачив у душі польотах ти?

Поет

Що бачить дух — душа, як відлетить.

Друг

Що кажуть люди?

Поет

Де бачив людей?
Вода з піском; під старість все
Вилазить на обличчя, і сиплеться
Пісок, і мінерали
Спішать здійнятися й влягтися в ритмах
Бурі на цю планету й на
Сусіднії каміння.— В пустелі я.
Одні лиш животи й зади
Піщані йдуть засипати мене:
І крила, й меч, і бронзовий вінець,
І вісь часів. Якби ж то бачили, як я,
У дусі те, що має бути... Сказала голова,
Щоб я спалив пророчії слова...
Безмірно вже вмісились тіні в тіні —
І крутяться. Живий в цій п’єсі я
З Бог-Словом. — Дух! — і швидше танок тіней.
Не усвідомлення краси врятує світ —
Веселий жах весільного прозріння!
Вістина ця — в мені безжальний погляд,
Потягне глянути в обличчя Богу Слово.
Бог-Слово, так. Народить або вб’є.
Народ — не є. Це безвідповідальність.
Глухонімий шар недзвонкових кусаків
І пилу. Дух уб’є.

Друг

Розкажи, як ти душею вилітав.

Поет

Душа людини є сріблястий птах,
Що тимчасово повертається у тіло.
Я це побачив, коли сам літав.
Для тих, хто не літав,— це лиш слова,
Для мене — Боже діло.
...Літати! Вище! Істина проста:
В нас є природне поривання
Вгору, вгору — в снах, наяву,
Душею, духом, серцем, тілом —
Ось мета!
(Відлітає свідомістю.)

Друг

Якщо нам вільно, розкажи.

Поет
(спохоплюється)

...Що кажеш ти?
Я був далеко звідси, де постав.
Як жаль, що ти зі мною не злітав:
Життєвий цей театр єсть бідний хлів...

Друг

Я весь уважний.

Поет

На землі немає слів,
Щоб описать: стотисячної долі
Не становить того — цей світ.
Якби ти встиг,
якби ти зміг побачить в дзеркалі душі
Моєї космосу лице, ти б посивів...
Або навік помолодів — з волоссям яко дріт.

Друг

Так злетимо...

Поет

Таких немає слів.

Й  неправильно — словами  стільки  стратить.
Не маю права я в слова — в тюрму — загнати
Свобідну музику! Це гріх.
Як звук і колір словом передати?
Істину треба заслужить побачить,
Потрібно, щоб до цього світ дозрів.
Хто є чим — те він й бачить, й так співа:
Все через душу: і агов — і вість нова.
...Я не ухиливсь:
Описувати — значить захиляти.
До Бога прихилятись — знак вогню
Прийде.
(помічає фіолетові зірки в повітрі)
Дивись, ось бачиш?

Друг

Так, фіолетові зірки.

Поет

Та  все  ще сирувате;
Ще хліб глевкий — в душу не вб’єш, із ним
Душа не зможе глянуть оком   тим.
Пізніш подивимось, не станем підривати.

Друг

Як там царки-дядьки на Україні?

Поет

Нащо мені царки на Україні?
Цар духу я, не вчора і не взавтра,
А завжди; так вічно вищі люблять:
Для мене все одне, і все прекрасне.
І так, як сонце вічно сходить ясне,
Женучи з моря слизяви косяк,
Я наказав хвилям повітря п’яним,
Між ревних хвиль води, що небо труть,—
З їх жадобою радості смоктання,—
Та хвилями прозорості небес,—
З їх прагненням униз жало засунуть,
Потрястись туго в лихоманці днів
Й зарази дорозслаблених ночей,
Коли в воронки, що жіночі лона
Наставили, сиплеться з неба золотистий пил
Із зерен духу і простих лушпинь,
Що згодом мислять, ніби вони є
На світі... та лиш світ байдужий є — богів,
Де, хто не йме смертельне жало бога,
То вже не світло, то низів тривога, розпаду,—
Я наказав взяти гармоній з ладу,
Хвиль врівноважених нову розсаду:
Я впокорю розхристаність стихій.
І якби цей, що квакає, наплив
Упав на хвіст вогненного приплоду,
Я б землю не вагаючись спалив
Ради любові урочистої до зводу,
Що всім пала:
хто полум’яний — тим спасіння:
Нестримного вогню ставання світлом
В мовчанні і в сердець паланні.
Готуймося: тільки біда навчить.
 
Той мудрий, хто, палаючи, мовчить
І заража любов’ю, ради Святого Духу.

Друг

Страшним став — людям — ти.

Поет

Страх, сумнів — не виносять висоти.
Зачаті в норах — риють, мов кроти.
Культури лижуть чистий сьомий піт, а ти —
На сьомім небі впав од прямоти
Святого Духу; згадуй запахи сталеві:
Гієни лижуть слід за левом. ...
Мене вже виганяють в гори:
Збурюю сон землі і вод.

(Підходить до  Д р у г а.)
Прости мій меч небес:
Він і на мене не зважа:
Це той, котрий заріже без ножа
Пульсуючим ім’ям здорової природи.

Друг

А як твоя сім’я?  На це усе?

Поет

Була сім’я.
Бог з шиї камінь зняв, дав хрест;
Якраз за розміром мені, Бог справедливий:
Оберіга небоягузів, всякі душі
Невідповідні — розірве й научить.
...О небо, чи для того ми літаєм,
Щоб нас зжерала ненависть повзучих?

Друг

Чого так неймовірно тяжко
Тобі, мій друже?
 
Поет

Біля мучителя, що відірвавсь від серця
І знов з’явився,— враз буває легше:
І вкупі жить не можуть, і нарізно —
Також. А як мучитель — розпад віку?
Швидко згорають музикальні трави,—
Хто перед звіром дзеркало поставить?
Ви, в баштах?

Друг

Ти.

Поет

Мені —
Навіть немає місця на землі.
Що хочуть всі і скрізь? Завжди одну,
Іще страшнішу глибину.

Друг

...Як тягне в цвіт! Знов хочеться співати,
Співати, і співати, й сповідатись
Перед квітками.— Чиясь ходить смерть? —
Чом тягне душу в вишину?
Чи притягнули непомірне із небес,
З квіток, з пісень, із душ?
Знов хапанув нас наш початок?
Слов’яни!! Господи, прости! Хочеться плакати.

(Бере гітару, грає твори Баха, потім співає.)

«Україно, зоряна трава,
Чом ти небом сієш, сієш зорі?
Чом ти серцем з серцем не говориш?
Де твоя небесна голова?
Хилишся на часових вітрах,
Не летиш у думці проти вітру.
Дай я сльози з серця твого витру,
Отряхну од тебе тьму і прах.
 
Україно, зблиснемо смерчем,
Світ здригнеться від осердя мислі,
І коли на тобі він зависне —
Ось моє безсмертнеє плече.
Скинь в ім’я моє усякий страх
І пітьму, зі мною не сумісні.
Я даю тобі безсмертне місце —
Ока духу в зоряних вітрах.»

Так освятимся,— ось, де глибина.

Поет

Хлюпни на мене, жінко світляна,
На перший пагорб із материка безпечний.
Все, стаю простором.
...Поезіє, мій рух — крізь омертвілих;
Так гілля черкає по сонця тілі:
Коли на швидкості — немає смерті.
Так в людях нароблю ходів:
Як добре для проникнень світла! —
Сонце в печерах! Де погано пахло! —
Слово нанизує на світляні шнури
Сім шкур людських, провітрює і сушить
У кам’яницях, шкури сухо труться,
Щоб іскри духу притягнулися й запали,
Й вже із стрілою в серці глянув звір:
Любов полює і дає твердиню
Виїздці щастям. Так шануй твердиню
Святого Духу, вірним будь — що бачиш.
О, Господи, яви в мені прорив —
Знайти себе. Здери з мене сім шкур —
Для світла тихого.

Друг

Не ображайсь: там подивляйсь, хто біля тебе;
Чи дозволяє він почути небо?
Бо дія розуму у надрозумному — пуста,
А надрозумного в розумному — густа:
Густіше пишем — швидше на той світ.
Собою зближуєш — готуйсь на смерть, у вічність:
Одкрилось око духу — перед ним
Стане жіноча лялька або піп... ох, ці попи,
Все ліліпутять під ногами в Моісеїв....
Чужі не вгроблять — українці зроблять:
Сучасники — це завжди промах,
Не там шукають і не туди цілять.
Який пророк майбутнього? — Незвичний.
В незвичності тече по кігтях сміх:
Охота плакати — сміх душить всіх;
Тому біля чортів літай дотично;
Ходять до Бога вже не сміючись;
Майбутнє вже є — що, хіба це смішно?
Безстрашність правди — з неба джерела.
Скажуть: «Не п’єм, незрозуміло кажеш».—
(Небесне для земних — незрозуміле) —
«Чим є — те маєм: доля всіх звела».
Скажуть: «Не хочемо тебе вбивати».
(Хто їх питатиме?)
Бог вгору тягне з допомогою чортів:
Трагедій світу не співають без низів,
Як і верхів. Скажуть: «Візьмемо цільний спів,
Задушимо в обіймах: заспіває ще не такої».
...Як можеш, то зовсім не говори:
Розумні взнають, а дурні — не зрозуміють.
При чім тут ряси і порфири — пил старий?
Ну, роздягайся, скоро півні піють.

(Дивиться на задуманого  П о е т а.)
Поете, душе і цар-серце золоте,
Вийди з усіх — почуєш  т е.

Поет

Я був, де промовляють світлом
І осягають справедливість світу,
Де все звучить в закличному акорді:
«Вперед, які не є ще збабнені, а горді!»
В безмежній ширині зустрілись блискавки:
Озон — любов, і дощ — любов,—
Вогненні сльози в серці, що заворушились
Пролитись в світ: в безмежний спокій —
І в ревіння, у незворушність —
І в миттєвий скок, у відчай — і в жагу,
Між небом і землею погляд цільний
Братів, сестер,— так зріють блискавки
В єдинім розумі. О, при грозі нам легше!

...Болить мені: мерці серйозно вже говорять
Про машини, політику і дачі, і горілчаних
Жінок, і владу, й гроші.
Підлість завважить попередній духу ніж:
Змінились маски, всі актори — ті ж,
Лиш в інших ролях, і змінилась зброя:
Дурні несуть війну в психічний світ.
Це люди? Ці за копійку в церкві п...ть.

Це жінки? Люблять вони,аби до правди прибрехати.
Нащо я маю їх обдурювати тим,
Що розмовлятиму із ними, і так довго,
Як із здоровими? Що багне звір,
Коли він лиже зірну миску? —
Довести до вбиваючого блиску —
Побачити себе й завити ....
Щоб музику в мені убити!

Друг

Що каже тобі серце?
Що каже тонко чуюча душа?
Повіддаляй дурних жінок,— що каже поле?
Про що бурмоче ужгородський ліс?
Що котить небо?
А що котить море?
Це їх свідомості в тобі:
Люди таких незмінно усувають,
Щоб не являтись ідіотами при них.
 
Поет

Є в серці, що живу заради всіх.
Живу заради слова, що готове
Із рота цівнуть на молочний шлях,
Живу — як кінь чутливий на нишлях,
Що відчуває, як говорять в небі зорі,
Й огненний птах ширяє на просторі,
І висікає іскри в пізню пору,
Зсипаючи в серця за якийсь час, —
Не зразу. Шлях із слова — біг до вас.—
Ніщо підзірне не пояснить
Світла далекого, що вийшло у одного
Мечем із рота; лик жахний:
З очима вічності на фоні зір,
З палаючим мечем в устах.
Стихійна правда — провід цей до яв:
Страховисько вбива не носія
Його, а близьких. Рок висотного творця:
Впадеш у око — все, любов і глина:
Слабенькі духом біля сильних гинуть.
Я зміг сказати й подивитись орло
Лиш тут: твій дух не наступа на горло.
Ти чуєш вже, який глибокий спокій?
Це Бог відвідав, визначив нам строки.
Хто це пізнав — на той світ перейде.
Помовчимо: високий дух гряде.

(Мовчать.)

Дивно Бог в мені дірку пробив:
Погляд
світла вліта
в мою тінь й опадає,
як пара і пил, й розпадається
нижче на образи — в їх тюрмі
плачеш, вбивця покинутий,
що прокинувсь: поезій не треба,
Боже, лиш повернись.

(Мовчать.)

Всі вищі — втягуються в Погляд,
Що летить все вище і пала любов’ю,
А нижче — тіні погляду на мить.
Жорстоко геній випада в струну:
Ось забринів — це струнний погляд,
Натягнений у нескінченність, світить,
Музика ж радості втіка, бо вільна.
О, мука нескінченності співзвуч,
Як хоче дух ще вищості гармоній!

Друг

Вхопи нас, Боже, аби чорт нас не вхопив.
Бо вхопить — думка,
А ще нижчих — дія,
Ну, а дурні — то вже самі є пазурами.
Краще з Тобою світ утратить,
Аніж з дурними щось знайти.
Вхопи нас, Боже, в погляд грізний.

Поет

Бог пропіка до п’ят.
О Боже, тільки повернись.

Друг

Спочинь: весь час працюєш.

Поет

А чує серце: щось мене голубить,
Далеке і незнанеє іде,
Мов радість дня цілує тихо в губи
І розцвітає, чую, день у день.
Весна чи промінь, квітка чи людина,
Високе й чесне у душі живе.
Чиясь неждана зоряна година,
На гілці серця райський соловей.
 
...Я закохаюсь в Києві, вже знаю,
Та не на смерть — на славу Божу.

Друг

Дивись: на дух святих апологетів
Линуть жінки, поранені в душі,
Тож не отримай, як усі поети,
Кота в мішку.

(Гасить свічку.)

Молись, світись, пиши...
Роби, що Бог дає. Доброї ночі.


Спасательная станция на водах. Комната  Д р у г а  без освещения, с затемненным окном. Входит  П о э т.



П о э т

Сидишь без света?

Д р у г (скрипнув кроватью)

А хрен не слаще редьки. Он –
С сознанием партийным, и при том
Он время чует – на другую лезет грядку;
И говорят – ну, старый хрен.
А тащишь – всё хвосты, хвосты; напрасно –
Они все под землей.

П о э т

Что ж мы без света?

Д р у г (зажигает свечку)

Ты приезжаешь – поднимаюсь я
Наверх, свечусь, как люстра.
Зачем нам электричество для душ?
Ты в точку: я сейчас свободен.
    (Обнимаются.)

П о э т

Свободным стань для новизны.
Вот снова: ты – и башня. Дай вглядеться.
(Оглядывает Друга и комнату-башню.)

Д р у г

Ты не устал, водоворотом заливаемый огонь?
Передавали: снова смерч идет из Туапсе.

П о э т
(внимательно осматриваясь)

Да, здесь как раз он налетит.
Но коль я здесь – смерч не пройдет.

Д р у г

На сердце легче; вот идет Кавказ.

П о э т

(указывает на репродукцию картины)
Сальвадор Дали. «Тайная вечеря». – Как башня?

Д р у г

Все там. Как башня? Тут я – сам себе театр.
Как в Киеве? Карикатура гречкосеев
С послевоенными дипломами?

П о э т

Оставь; ты – мистик, еще подключишься –
Еды захочешь. Иду грозить от Бога.
И вижу все насквозь.
То раньше называли «мир теней»,
От века этого – тела стают тенями.
Наоборот: суть переходит к забытой тени –
В новое тело. Сколько утопилось теней?
Две?

Д р у г

Две.

П о э т

Кто утопил?

Д р у г

Я сразу знал
И видел; алкоголь был только нитью –
Судьба их потянула. Концами в воду – души в небо.

П о э т

Кого мы и зачем спасаем? Тени?

Д р у г

Без Бога биомассу. Причем всегда.

П о э т

Пока есть тень, найти возможно душу

Д р у г

Давай про ловлю душ, про наш завет.

П о э т

Да, разъезжаются – о главном ни полслова
Так и не молвили: теневики земли –
То когти зверя, и о главном
Не пустят говорить; сюда плывут.

Входят тени матери и расслабленной дочери.

Т е н ь  м а т е р и

Уж ради Бога нас спасите
Я вас узнала, мимо проходя

П о э т

Да, мимо своего пройти нельзя
Я видел раньше вас, сюда входите.
(Отводит ее в смежную комнату)
Нежеланье жить?
(Дочь утвердительно кивает)
До двадцати семи –
Бывает часто. Возвратитесь к Богу;
Сейчас молиться будем.
(С молитвой исцеляет)

Д р у г  впускает свет через окно.

П о э т

Теперь спокойно?

Т е н ь  д о ч е р и

Очень. И ясно.
Вам огромное спасибо.

П о э т

Не я целитель — Бог целитель.

Т е н ь  д о ч е р и

Вы чародей. Как славно, что вы есть!

П о э т

Просто поэт. Хвалите Бога.

Т е н ь  д о ч е р и
(становясь на колени)

Боже, благодарю Тебя.
(Встает и уходит вместе с матерью.
С порога мать возвращается и кладет
деньги на подоконник.)

П о э т

Этого не надо.


Т е н ь  м а т е р и

Ой, там немного, только и всего,
чтобы покушать

Д р у г

И правда, я непрочь поесть
(Подходит к окну)
Постой, их ветер уже унес, пойду найду.
(Уходит)

Слышен голос  Д р у г а :  «Вы не видели, куда летели наши деньги?»

П о э т
(в свет за окном)
Брось эту гадость.

Входит  Д р у г

Я только часть собрал; отдали тот остаток,
 который нужен.

П о э т

Где больше дашь –
Драму сорвешь в трагедию; и Богу
За то хвала: все возвращается в свое.
Сюда несет еще одну, ты слышишь?

Д р у г

Да разве хочешь?

Входит встревоженная, не в себе  Т е н ь  ж е н щ и н ы

Т е н ь   в с т р е в о ж е н н о й  ж е н щ и н ы

Вы не видели, здесь не было моего ребенка?

Д р у г

Нет, не было.

П о э т

Его вдоль берега направо повело.

Д р у г

Подождите, я найду.

Т е н ь   в с т р е в о ж е н н о й  ж е н щ и н ы

Ой, что там творится?
(Выбегают.)

П о э т  прислушивается
Входит  Д р у г.

Д р у г

Все хорошо. Она увидела ребенка с башни.
Но у людей на лицах бежит волна,
Необычайно дивная.

Входит боком  Т е н ь  м у ж ч и н ы

Т е н ь  м у ж ч и н ы

Э... Простите, что нежданно...
Без стука как-то я...

П о э т

Если по правде – все без стука:
Где больше Бога, там на мокром
Застукать невозможно

Т е н ь  м у ж ч и н ы

... Как бы это сказать...
Что-то слов нету...


П о э т

Из вас торчит буква Э, начните
С нее, и чем прямее – тем и лучше.

Т е н ь  м у ж ч и н ы

Э... Правда, Э... Вы как-то переводите
Все по-другому, я так не привык...

П о э т

Так что-то не на месте – вот и
Зажатость хода в космос и звучанья:
Как вот логоневроз, а это –
Невроз сознания. Вам лучше?

Т е н ь  м у ж ч и н ы

Да... Я выступать-то не привык...

П о э т

Свободнее, прошу; все хоть наполовину
В дерьме и выступают.

Т е н ь  м у ж ч и н ы

А то, про космос, интересно...
Сейчас я даже экать перестал.

П о э т

Скажите: дух, душа живая, небо,
Свобода – и слова запустят ток,
Из ваты вытянут. Сейчас вы
Выше над водой?

Т е н ь  м у ж ч и н ы

Да. Хотел сказать: и сам не знаю,
Зачем пришел. За голову взяло... –
Как на веревке привело, прямо
Меня тянуло...
 
П о э т

Вы распрямитесь: кого ток поднимает –
Тот смотрит вверх; кто сник – тот сгорбился,
И его тянет гарпунами страха под воду.
Итак, никаких страхов – и прямо, с песней.
И для начала хватит.

Т е н ь  м у ж ч и н ы

Спасибо вам. Спасибо Богу.

П о э т

Для этого установите провод с высоким небом.
Земные оборвите.

Т е н ь  м у ж ч и н ы  уходит.

Д р у г

Что такое?

П о э т

Ох, как нас отвлекло! Словно котят.
Смерч зародился – вот он идет сюда.
И очень быстро. Все, объявляй.

Д р у г
(включив громкоговоритель)

Внимание на пляже и на спасательной станции!
Через полчаса ожидается смерч со стороны моря.
Прошу отдыхающих собрать вещи и детей и
Увести детей в пансионат отдыха.
По станции объявляется повышенная готовность!

П о э т

Стихии взяли след.

Д р у г

Посмотри вместо меня; я чуть прилягу:
Что-то меня угнетает, страшно
Сжимает голову, я с ног валюсь.

П о э т

Приляг; звонок услышишь.

Вбегает  Т е н ь  в с т р е во ж е н н о й  ж е н щ и н ы.

Т е н ь  в с т р е в о ж е н н о й  ж е н щ и н ы

Что за беда, глаза схватило,
О, боже, где же мой ребенок?

П о э т

Ведет по берегу налево.
Ищите и найдете – вас отпустит.

Т е н ь  в с т р е в о ж е н н о й  ж е н щ и н ы

А что вы делаете?

П о э т

Я вижу и пишу. И Книгу жизни
Мне жаль до слез.

Т е н ь  в с т р е в о ж е н н о й  ж е н щ и н ы

Малахольный!
(Выбегает.)

Нарастает шум ревущей грозы; удар молнии и грома.

Д р у г
(встает)
Уже звонок?

Одиночные крики молодежи внизу: «Смерч с моря!», «Смерч!», «Прямо идет сюда!», «Бежим, смоет!»
Сильнейший ливень, близкий гром, небо раскалывается.

П о э т

Пойдем поборемся.

Выходят на галерею в сторону моря, встают прямо  против смерча.
Битва стихий.

Д р у г

Повернул на Джубгу.

П о э т

Пока я здесь – беды не будет.

Д р у г

Знать о друзьях – суровый жребий.
Ты победил – и это пораженье,
Ведь раньше побеждал ты, не борясь.

Оживление и прояснение после грозы; на площадку станции выбегают дети и радуются перемене, танцуют весело, по одному и в хороводе; выбегают.

П о э т
(с созерцанием иным)

Весна в конце –
Свет на лице,
Печаль высоко далека
Там я – и смех дождя,
Хрустальный светлый детский смех.
И там любил я беззаветно –
Спасался и остался светом,
Любовью, подвигом;
И ничего другого.
И детство возвратилось в сердце!
О, запах воли!
И зачем же Бог
Невыносимо пишет нами повесть...
В искусстве Бога нету нормы
И жалости – настолько истинно.
Поэт здесь бог один:
Не может бросить всем привычную банальность –
За ней идет обвал с вершин.
Иду один и вызову обвал – во тьму глубин.
Поэт собой закроет пропасть в ад
Искусство вверх ведет, а не назад. 
…Как сладко оторваться от приливов,
Под парусами – и в молитвах воссиях,
Неузнанный, непознанный в осях,
Закон удачи в безъязычье вывел:
Разлад меж сердцем и умом залей
Любовью, волей! Не лежи во зле:
Бог-Слово пролетает – ну, цепляйся,
И в сердце детству дай подняться,
Как ветер проявляет знаки в синем небе,
И с новым словом – в новые века!
…Один полет кипящих бурь!
Из шелухи – ты с Богом варишь кашу
Для радости взлетающих китов,
Водящих плавниками на просторе
В ударах неба. Так оставь земное!
Какой восторг, краса и воля Бога!
А ты же мог ее проспать, на рифах сидя!
Сорвись, помчись, сдери с себя полипы!
И сам себя ощупай – кто я? –
И ну бегом, чтоб мир не знал, где ты,
И не хватал тебя за пятки на подвох,
Когда на новом месте будешь бог.
…Ты вспомни время: в море выходил
Без равных в духе не хватало сил,
Душа ревела, как сирена, в фиолете
И в брызгах кобальта, и в том была поэтом,
И – кто бы знал! – в каких бывала далях
Меж зеркалом и жидким зазеркальем,
И возвращалась в мир, и залипала враз,
Но и тогда сияла, как живой алмаз,
Под волнами пустых мертвящих оболочек…
О, царство сонных, вот сейчас
Зажечь бы правду, как пороховую бочку!..
Но мудрость в том, чтоб вечно нам прощаться.
А слово принесет, как птица на крылах,
Новейший темп новейшим царствам.
Что там Земля! Оставить слово – тяжко,
Догонят вечно мертвые в земле.
…Еще живет удача на морях!
(Подходит к окну)
О звезды, звезды! Моментальной вспышкой
Снимаете здесь фоторепортаж,
Чтобы всевидящие сверху нас
Дубасили из ультрафиолета,
Клепая на верфях наш огненный ковчег –
Спасенье избранных!
О солнце, сердце мира, света фокус,
Ты натянуло нити струн во мне,
Чтобы миров растрепанную повесть
Прошить сквозь сердце и отправить по воде.
Вот бахнет сердце —
И прольется мудрость-нежность,
А серебро тончайшей той струны
Поет на языках, что в мире не слышны.
Звенит – прекрасно, простодушно,
С беспечной щедростью – и в пьесу для шарманки,
Где персонажи заводные; небо!
В силки земные – музыку поймать ли?
То гений в нас: готовим сердце,
Что нас услышат, только не поймут.
Так целый день и засеваешь нежность,
Как пьяница – любовь, ее фермент.

Д р у г

Как кошек отучают гадить, знаешь?
Ткнут носом – вот тебе и глина.

П о э т

Кто полон тайной в чудесах?
Кто дышит звездами в слова?
Стою меж звезд — и протекаю, равный им!
В одном полете нахожу себе я форму;
Взойдем, взлетим, вскипим — и убежим!

Д р у г

А все сидят, как те коты на глине:
Так чистятся, что аж мявчат.

П о э т

Так бьет в волну волна.
Любовь – как вал, обвал, все наповал.
Мы в небе; кто ж не знает о бессмертье –
Тот не живет, а мучится от страха.

Д р у г

Завал:
Внизу водянка, сонный мат;
Низов прогонишь сон – или приспят…
Материя! Засадишь дух в нее –
И весь в дерьме, и низ в уме,
А бросишь – так сама припрется жариться-кричать.
…Что видел на душе в полетах ты?

П о э т

Что видит дух, как отлетит душа?

Д р у г

Что люди говорят?

П о э т

Какие люди, где?
Вода с песком; под старость всё
Выходит на лицо, и сыплется
Песок, и минералы
Спешат подняться и улечься в ритмах
Бури: здесь на планете и на тех
Камнях соседних. – В пустыне я.
Одни зады, зады и животы
Песком идут меня засыпать:
И крылья, меч и бронзовый венец,
И ось времен. О, если бы видели, как я,
По духу – что должно случиться. Сказала голова,
Чтоб сжег пророчества я вещие слова…
Безмерно замешались тени в тени —
И крутятся. Живой здесь в пьесе я
С Бог-Словом. Дух! — а тени — все быстрее.
Не сила красоты спасет наш мир —
Веселый ужас брачного прозренья!
Вот эта весть во мне безжалостно сияет
И поднимает посмотреть в лицо Господню Слову
Бог-Слово, да. Родит или убьет.
Что есть народ? Лишь бегство от ответа,
Глухонемой слой незвучащих грызунов
И пыли. Дух убьет.

Д р у г

Расскажи, как ты душою отлетал.

П о э т

Душа – как чудо-птица. Серебрится
И лишь на время прилетает в тело.
Я видел это сам, когда летал.
Для тех, кто не летал – то лишь слова
А для меня – божественное дело.
…Летать! Всё выше! Истина проста:
В нас в каждом этот взмах крылами
Всё вверх, всё выше – в снах и наяву,
Душою, духом, сердцем, телом –
Высота!
(Отлетает сознанием)

Д р у г

Мне можно это знать? Так расскажи.

П о э т

(спохватывается)
… Что ты сказал?
Я был отсюда дальше всех застав.
Как жаль, что ты со мною не летал:
Весь этот балаган – лишь бедный хлев…

Д р у г

Я весь внимание.

П о э т

Нет слова на земле,
Чтоб описать: и миллионной доли
Не составляет этот свет —  т о г о.
И если б ты успел и смог
увидеть в зеркале моей души
лицо Вселенной – ты бы поседел…
Или навек помолодел, и волос встал торчком.

Д р у г

Давай взлетим!

П о э т

Нет слов таких.
Да и неправильно – словами убивают.
И не имею права в них – в тюрьму – загнать
Мелодию свободы! Это – грех.
Как цвет и звук словами передать?
Увидеть истину возможно по заслугам,
И миру нужно до нее дозреть.
Да, кто есть что — то и увидит, и споёт:
Всё через душу: и псалмы, и «ё моё».
… Я не увиливаю:
Описать — согнуть,
А к Богу приклониться — знак огня
Придет.
(замечает фиолетовые звезды в воздухе)
Смотри, вот видишь?

Д р у г

Да, фиолетовые звезды.

П о э т

Сыровато;
И хлеб не пропечён – не втиснешь в душу «нет проблем»,
Душа не сможет видеть взглядом  т е м
Потом посмотрим, подрывать не надо.

Д р у г

Как там царьки-дядьки на Украине?

П о э т

Зачем мне те царьки на Украине?
Царь духа я, не в прошлом и не завтра,
А навсегда; так вечно любят в вышних;
Все для меня одно, и все прекрасно,
И так, как солнце вечно всходит ясно,
Из моря выгоняя тьмы косяк,
Я приказал воздушным волнам пьяным
Меж пенных водных волн, что небо трут, –
С их жаждой радости сосанья, –
И вместе с волнами прозрачности небес, –
С их силой жало вниз засунуть,
Встряхнуться туго в лихорадке дней,
В заразе тех расслабленных ночей,
Когда в воронки, похотливо лона
Раскрывшие, с небес златая пыль летит
Из зерен духа – и скорлуп пустых,
Которым мнится, будто есть они
На свете… Но мир есть лишь один – богов,
И у кого нет жала бога смертельного,
Тот и не светит, а дрожит тревогой низа и распада, –
Я приказал достать гармонию из лада
Волн, помнящих мечту о райском саде:
Я покорю расхристанность стихий.
И если бы этот квакающий сброд
Упал на хвост пылающих рождений,
Я б выжег землю эту до испода,
На ней достоин торжества один лишь гений
В любви сияющей:
кто пламенный – спасется,
Кто загорится  – воссияет солнцем
В молчанье и в горении сердец.
Готовимся: беда нам дарует венец.
Тот мудрый, кто пылаючи, молчит
И ради духа заражает всех любовью.

Д р у г

Каким же страшным для людей стал ты.

П о э т

Страх и сомненья не выносят высоты.
В норе зачатые – все роют, как кроты,
Культуры лижут чистый пот седьмой, а ты –
На небе на седьмом упал от прямоты
Святого духа; вспомни запахи стальные:
Гиены лижут львиный след. Больные
Здоровых выгоняют в горы вон,
Вод и земли ломаю лед и сон.

(Подходит к  Д р у г у)

Прости мой меч небес:
Он мной владеет, не наоборот
Он – тот, который в оборот берет
Пульсирующим именем природы

Д р у г

А как твоя семья? На это все?

П о э т

Была семья.
Бог с шеи камень снял, дал крест;
Как раз мне по размеру, справедливый:
Хранит он только тех, кто не боится.
Не соответствуешь – Бог на разрыв проверит.
...О небо, для того ли мы летаем,
Чтоб тьма ползучих нас жрала в истерике?

Д р у г

Но почему, мой друг, тебе
Так несказанно тяжко?

П о э т

Возле мучителя, что оторвался было
И появился снова, – сразу станет легче:
И вместе жить не могут, и раздельно.
А что, если мучитель этот – век-распад?
Вмиг выгорают в пепел музы-травы –
Кто перед зверем зеркало поставит?
Вы, в башнях?

Д р у г

Ты.

П о э т

А мне —
Нет места на земле и на луне.
Чего хотят везде и все? Всегда одну
Еще страшнее прежней глубину.

Д р  у г

Как тянет в цвет! Как тянет петь и петь!
Петь – и к цветам на исповедь лететь
Чья между нами ходит смерть? –
И почему так тянет душу в небо?
Что непомерное мы привлекли оттуда,
Из песен, из цветов, из душ?
Нас снова ухватило за начало?
Славяне!! Господи, прости! Аж плакать хочется.
(Берет гитару, играет произведения Баха, потом поет)
«Украина, звездная трава,
Почему ты небом сеешь звезды?
Почему сердцам с тобой непросто?
Где твоя небесная глава?
Клонят ветры времени тебя –
В мыслях против ветра не взлетаешь
Слезы сердца твоего я вытираю,
Тьму и прах стряхну, тебя любя.
Украина, смерчем поднимись,
Содрогнется мир от центра мысли,
И когда он на тебе зависнет –
На плечо бессмертья обопрись.
Сбрось с себя мной побежденный страх,
Тьму и ночь – и выйди в день воскресный
Я даю тебе бессмертья место —
Око духа в солнечных ветрах».
Так святыми станем – вот, где глубина.

П о э т

Лей елей свой, светлая жена,
На холмы новооткрытых континентов.
Становлюсь пространством и поэмой
И лечу сквозь стенки омертвелых:
Так ветки чёркают по солнечному диску.
Когда на скорости, то смерти нет.
Так в людях сделаю ходы:
Как хорошо, чтоб свет туда протёк! –
В пещерах – солнце! Там, где плохо пахло! —
Нанизывает слово на веревки света
Семь шкур людских. Проветривает, сушит
В дворах-колодцах, шкуры сухо трутся,
Чтоб искры духа притянулись и зажглись,
И вот стрела уже у зверя в сердце:
Любовь охотится – и дарует твердыню,
И школит счастьем. Уважай твердыню
Святого духа, верным будь – что видишь.
О Господи, яви во мне прорыв –
Найти себя. Сдери с меня семь шкур –
Для света тихого.

Д р у г

Не обижайся: и смотри, с кем делишь хлеб ты;
Дает возможность он тебе услышать небо?
Твой ум тому, чей превосходит ум, – пустой
А если более ума – уму густой:
Чем гуще пишем, тем скорее на тот свет.
Собой сближаешь – будь готов на смерть и в вечность:
Открылось око духа – перед ним
Лишь кукла женская, ну, или попик... ох, попы,
Всё лилипутят под ногами Моисеев
Чужие не прикончат –  украинцы втопчут:
Кто современник – тот промажет,
Не там находят, не туда стреляют
Пророк грядущего, какой он? – Необычный.
У необычности течет из жала смех:
Охота плакать – смех задушит всех;
А значит, возле тьмы летай с оглядкой;
А к Богу мы идем уже без смеха;
Уже есть будущее – это не смешно.
Бесстрашно правду знать – как пить из неба.
Вот скажут: «Нет, не пьем, нам это непонятно». –
(Небесное земным понять нельзя) –
«Чем мы являемся, то получаем: вот судьба».
И скажут: «Не хотим мы убивать тебя»
(Но кто их будет спрашивать?)
Бог тянет в небо, помогает чёрт:
Трагедий мира не поют без низких нот,
Как и без верхних. Скажут: «Ну-ка грянем,
Коль задушить в объятиях: то ли запоёт!»
…И если можешь, то молчи, не говори:
Кто умный, тот поймет, а дураки – не в счет.
При чем тут рясы и порфиры – пыль старья?
Ну, спать пора, а то вот-вот взойдет заря.
(Смотрит на задумчивого Поэта.)
Поэт с душой, и сердце – золото,
Ты выходи из всех – услышишь  т о.


П о э т

Я был, где говорят лучами света
И ощущают справедливость мира,
Где все звучит в ликующем аккорде:
«Вперед, кто не обабился, кто гордый!»
В бескрайней шири молнии сошлись:
Озон – любовь и дождь – любовь,
И слезы огненные накатили в сердце –
Пролиться в мир, в покой бескрайний,
И в бури рёв, и в непоколебимость,
В прыжок отчаянья и в огненную жажду,
Меж небом и землею единый взгляд
Сестер и братьев, – так зреют молнии
В едином разуме. О, при грозе нам легче!
...Болит мне: мертвецы серьезно говорят
Про тачки, про политику и дачки, и алкогольных
Путан, и власть, и деньги.
Дух – острый нож; а подлость – без ножа зарежет.
Сменились маски, все актеры – те же,
В других ролях, оружие другое:
Пустоголовые несут войну в душевный мир
И это люди? За копейку гадят в храме.
А женщины? Что любят? Разве что приврать.
Зачем обманывать их буду тем,
Что буду с ними говорить, и долго – так,
Как со здоровыми? Чего желает зверь,
Когда облизывает звёзды в миске? –
До блеска натереть ее, до писка?
Чтобы себя увидеть и завыть...
Чтоб музыку во мне убить!

Д р у г

Что сердце говорит тебе?
Что говорит живая тонкая душа?
Когда нет женщин – что расскажет поле?
Что шепчет ужгородский лес?
Что катит небо?
А что катит море?
То их сознание в тебе:
Таких стремятся люди выжить,
Чтоб идиотами не быть при них.

П о э т

Есть в сердце у меня живой родник.
Живу для всех, и ради слова, что готово
Из сердца брызнуть в небеса на млечный путь,
Живу – как конь, которого не обмануть,
Он чувствует, как в небе пахнут звезды,
И огненная птица рассекает воздух,
И высекает искры в поздний вечер,
Ссыпая их в сердца. Дар речи
Не сразу возвратится. Путь – из слова.
Ничто под звёздами не прояснит
Свет дальний, вышедший мечом из уст
У одного такого; лик ужасный:
С очами вечности на фоне звёзд,
С пылающим мечом в устах.
Стихии правда – проводник под током:
Страшилище сражает не того,
На ком сидит, а близких. Это рок высот:
Кто прислонится – всё, любовь и пепел:
Кто духом слаб, тот возле сильных не живёт.
Я смог сказать и посмотреть орлино
Лишь здесь: твой дух не втаптывает в глину.
Ты чувствуешь, как тишина глуб;ко?
То Бог пришел, определил нам сроки.
Кто это знает – тот  т у д а  уйдёт.
Сейчас – молчим: высокий дух грядёт.
(Молчат.)
Вот чудо – Бог во мне дыру пробил:
Взгляд
света влетает
в мою тень и опадает,
как пар и пыль, и распадается
ниже на образы – в этой их тюрьме
плачешь, убийца брошенный,
что проснулся: не нужно и стихов,
Боже, только вернись.
(Молчат.)
Всех высших втягивает Взгляд,
Летящий выше всех, пылающий любовью,
А ниже – тени взгляда лишь на миг
Жестоко гений падает в струну:
Вот зазвенел – и струнный взгляд,
До бесконечности натянутый, сияет
А радость-музыка свободно утекает.
О, мука бесконечности созвучий,
Как хочет дух всей высоты гармоний!

Д р у г

Схвати нас, Боже, чтобы черт нас не схватил.
Иначе мысль уловит,
Или тех, кто ниже – дело,
А дураки – они и есть те когти.
Лучше с Тобой мир потерять,
Чем с ними что-нибудь найти.
Схвати нас, Боже, взглядом грозным.

П о э т

Бог пропечет до пят.
О Боже, только повернись.

Д р у г

Ты отдохни: работаешь на пропасть.

П о э т

А сердце чует благодать  о т т у д а,
Далёкое, неведомое – вот
Как радость дня целует тихо в губы
И расцветает красота его красот.
Весна ли, луч, цветок иль человек
Высокий? – из высокого и пей.
Вот чей-то звёздный час, как звёздный век,
На ветке сердца – райский соловей.
... Меня ждёт в Киеве любовь, я знаю,
Но не на смерть – во славу Божью.

Д р у г

Смотри: на дух святых апологетов
Приходят женщины с изъянами души,
Не получил бы ты, как все поэты,
Кота в мешке.
(Гасит свечу)
Молись, светись, пиши...
Что Бог даёт, то делай. Спи спокойно.