Цар духу, гл. 2

(Глава 2)
      Внутрішність західноукраїнської церкви. За знаком священика вносять труну з
      померлою дівчиною; за нею входять родичі,
      знайомі, відьми, Поет.

         Розпочинається обряд відспівування. Поет підходить до Брата померлої.

Поет(тихо). Як це було?
Брат. Зробили їй на смерть магічні відьми. Як ослабла — шкіра синющими пуп’янками взялась.
Поет.За що?
Брат. Ні за що. Бо була красива. Чи — що не можуть вже не робити злого. Їх душить щось — то й вони душать жертв, аби вижити. Їх в церкві тут багато. Ось, бачиш, підійшла до носія труни. Господи, ні жить не можуть, ні по-людськи вмерти: хата розлітається...

       Відьми ходять між людьми.

Відьма перша. Дай мені пов’язку, на цвинтар я вже понесу.
Носій перший. Ніхто нічого не казав — іди звідси.
Відьма друга. Дай мені пов’язку — на цвинтар віко понесу вже я.
Носій другий. Одчепися, ніхто нічого не казав.
Відьма третя (до родички першої). Дай на пам’ять її хустину.
Родичка перша. Тихіше, тобі що, горить?
Відьма четверта (до родички другої). Дай фотографію її на пам’ять.
Родичка друга. Чого ви шумите? Опам’ятайтесь.
Відьма п’ята (до родички третьої). Дай що-небудь з її речей, їй вже не треба.
Родичка третя. О Господи, та дайте спокій.
Відьма шоста (до Б р а т а). Дай щось на дім мені, я її знала.
Брат.  Іди ти звідси...
Відьма шоста (до доньки). Ідемо, доню... (Глянувши на П о е т а  і вклякнувши). А! Які у нього ясні очі!!

           Відьми збираються біля узголів’я і радяться.

           Відьму шосту перетягують їхні каламутні струми.

Брат (до Поета). У них все навпаки, неначе і не християни, антихристи; о Господи, прости, не в такий час будь сказано: каламутні тьмяні очі, обличчя — місиво і розклад, — так обпиваються енергією.
С в я щ е н н и к (продовжуючи священнодійство). Прошу прощатися з рабою Божою Оленою.

      Родичі і знайомі підходять і прощаються.

      Відьми біля узголів’я захиляються хустками і здригаються від сміху.

Б р а т  (до П о е т а). Бачиш, що роблять: хочуть зірвати божий лад, для них би це було найкраще. Вони тільки цього і хочуть. Ліпше мовчімо.
Обряд закінчується. Всі виходять, лишаючи труну на якийсь час у церкві, в божих струмах і в благовонні ладану.
     Б р а т  з П о е т о м  затримуються в затінку біля дверей і спостерігають.

     Вбігає дочка  В і д ь м и  ш о с т о ї, оглядається і прямує до труни.

Д о ч к а   В і д ь м и  ш о с т о ї. Та де ж він? Сказала, що шнурком ноги пов’язані. (Шукає в труні). От ще, чорт би всіх забрав, нема. (Перериває все в труні). Та де ж він? (Хитає труну).

        Чути голос  С в я щ е н и к а.

Д о ч к а   В і д ь м и  ш о с т о ї.  А, чорт! Беру, що є. (Хапає рожевий бант померлої, зіжмакує і вибігає геть).
Б р а т.  Тс-с... Тихо. Дорогою на цвинтар заберу. Це вони — аби нить не перервалась їхніх вбивств, їхньої їжі, їхньої сили, й на тому світі жити не дадуть душам у спокої, зжератимуть. Пішли, зараз виносити зайдуть. А ті — ті ще на цвинтарі підкинуть щось під гріб задля прив’язки до свого духу; я заберу, спалю. Отак всі мучимось, а не живем; на смерть роблять навіть в своїй сім’ї, не то що вже сусідам. Всі — як в чумі; Господи, прости. Ото вони прийдуть ще на поминки: біда, вони м’ясо їдять, немов вовки — блювати хочеться. О Господи, прости. (Зникає в дверях).

П о е т
Життя... І як мені — виношувати  мертвих...
Любить — навіть приречених вовків...
Їсти, як вовк, на поминках світів...
З вовками жити і по-вовчім вити...
Чи може серце винести таке?
О, це виношування!..

Заглядає Б р а т, неуважний і стурбований зовнішнім.
Б р а т. Що ти говориш? (Зникає).

П о е т
Я не художник, а слинявий мораліст!..
Західняки не бачать себе збоку —
Так, як і всі,— здоровим свіжим оком.
Київ без магії, то — безневинні діти,
А тут нема іще реакцій мудреців:
Секунда — всі в вузьких церквах,
Секунда — у вбивствах з ревнощів земних;
Немає внутрішніх духотворінь — нема творців.
Глевка земля, що варить мову й чорта,
Заплескана, залякана, забита.
Яка земля народить нам столицю духу? —
Де стане слово Богове скоріш?
Інтелігенції нема — тікають в Київ,
Хто до свободи поклику дозрів, кого не вбили.
Пішли, душе-Олено, що нам дивитись?
Що тут проводити між душ?
Заразу цю пороздавати? Відлякнути весь Схід?
Все так: як не влетиш у захід України
І не подригаєшся у драглях життя —
й не вирвешся — нічого і не зрозумієш...
Візьми статистику: усі великі
Вмирали швидко, як женилися на них.
Сифіліс магії загнано всередину:
Дійде до мізків —всі помруть.
Ідіотизм порятувати Львів:
Тут лікувать потрібно лікарів,
Тут рятувать потрібно вчителів,
Тут кожен кнур муніципалітету
Лиш на словах дітей рятує...
Ніхто нікому не потрібен!... Де тут душі?
Пішли, душе-Олено! Нехай тіні хоронять тінь.
Чиряк ховали — він прорветься всередину,
Навіть не взнають — звідки смерть;
Не встигнуть квакнути,
Як жаба цицьки дасть. .
О, як радіє темінь! Пекло!
Пекло є тут! Вже в церкві пекло!
І між церквами! Невігласи і хуторяни!
Нехай вам очі повилазять, хто ще має
Трішки олії в голові!
...Пішли, душе-Олено; ну, божевільні —
Що з них візьмеш?
Як їх за голови взяло!
Яке затемнення на серці України!..
Закритись в свою дурість — матір вбити!
Хто є сміливий взяти правду — й біль?


Внутреннее убранство западноукраинской церкви. По знаку священника вносят гроб с умершей девочкой; за ним входят родные, знакомые, ведьмы,  П о э т.
Начинается обряд отпевания.  П о э т  подходит к  Б р а т у  умершей.

П о э т (тихо). Как это было?
Б р а т. Ей «насмерть сделали» магические ведьмы. Как ослабела – кожа пошла синими пупырышками.
П о э т.  За что?
Б р а т. Ни за что. Потому что была красивой. Или потому, что уже не могут не делать зла. Их душит что-то – вот и они душат свои жертвы, чтобы выжить. Их в церкви здесь много. Вот, видишь, подошла к носчику гроба. Господи, ни жить не могут, ни умереть по-человечески: дом разваливается...

В е д ь м ы  ходят среди людей.

В е д ь м а  п е р в а я. Дай мне повязку, на кладбище я уж понесу.
П е р в ы й  н о с ч и к.  Никто ничего не говорил, иди отсюда.
В е д ь м а  в т о р а я.  Дай мне повязку, на кладбище крышку понесу уж я.
В т о р о й  н о с ч и к.  Отвяжись, никто ничего не говорил.
В е д ь м а  т р е т ь я (к родственнице первой). Дай на память ее платок.
Р о д с т в е н н и ц а   п е р в а я. Тише, тебе что, горит?
В е д ь м а  ч е т в е р т а я  (к родственнице второй). Дай фотографию ее на память.
Р о д с т в е н н и ц а   в т о р а я. Чего вы шумите? Опомнитесь!
В е д ь м а  п я т а я (к родственнице третьей). Дай что-нибудь из ее вещей, ей уже не нужно.
Р о д с т в е н н и ц а   т р е т ь я. О Господи, да успокойтесь!
В е д ь м а  ш е с т а я (к Брату). Дай мне что-нибудь домой, я ее знала.
Б р а т.  Иди отсюда...
В е д ь м а  ш е с т а я (к дочке). Пойдем, доченька... (Взглянув на Поэта и замерев на месте). А! Какие у него ясные глаза!

В е д ь м ы  собираются у изголовья и советуются.
В е д ь м у  ш е с т у ю  обтекают ее мутные токи.

Б р а т  (к Поэту). У них все наоборот, словно и не христиане, антихристы; о Господи, прости, не ко времени будь сказано: мутные тусклые глаза, лицо – месиво и разложение, – так упиваются.
С в я щ е н н и к  (продолжая священнодействие). Прощу проститься с рабой божьей Еленой.

Родственники и знакомые подходят и прощаются.
В е д ь м ы  у изголовья закрываются платками и трясутся от смеха.

Б р а т  (к Поэту). Видишь, что делают: хотят нарушить божий мир, для них это –  лучше не придумать. Они только этого и хотят. Лучше помолчим.

Обряд заканчивается. Все выходят, оставляя гроб на некоторое время в церкви, в божьих токах и в благовонии ладана. Б р а т  с  П о э т о м  задерживаются в тени у дверей и наблюдают. Вбегает дочь  В е д ь м ы  ш е с т о й, оглядывается и направляется к гробу.

Д о ч ь  В е д ь м ы  ш е с т о й.  Да где же он? Сказала, что ноги шнурком связаны. (Ищет в гробу). Вот еще, черт бы всех их побрал, нету. (Перерывает все в гробу). Да где же он? (Качает гроб).

Слышен голос священника.

Д о ч ь  В е д ь м ы  ш е с т о й.  Вот черт! Беру, что есть. (Хватает розовый бант умершей, комкает его и выбегает прочь).
Б р а т.  Тс-с... Тихо. По дороге на кладбище заберу. Это они для того, чтоб нить не порвалась их убийств, их пищи, их силы, и на том свете жить не дадут душам, будут есть поедом. Пойдем, сейчас зайдут выносить. А те – те еще на кладбище подкинут что-то под гроб для привязки к своему духу; я заберу, сожгу. Вот так все мучимся, а не живем; «делают насмерть» даже в своей семье, не то что соседям. Все – как в чуме; Господи, прости. Они еще придут и на поминки: беда, они мясо едят, как волки, – тошно смотреть. О Господи, прости. (Скрывается в дверях).

П о э т

Жизнь... Как мне – мертвецов вынашивать...
Любить... и даже – волков пропащих...
Как волк, есть на поминках по вселенным...
С волками жить, по-волчьи выть...
Да вынесет ли сердце это все?
Вынашиванье это!..

Заглядывает  Б р а т, невнимательный и взволнованный внешними заботами.

Б р а т. Что ты сказал? (Скрывается).


П о э т

Я не художник, а слюнявый моралист!..
Со стороны себя не видит Запад –
Так, как и все, – здоровым свежим глазом.
Киев без магии, невинные там дети,
А тут еще все нет ответа мудрецов:
Секунда – в узких  все церквах,
Миг – и убийство в ревности земной;
Нет внутренних творений духа – нет творцов.
Одна земля, в ней варится язык и черт,
Забитая, запуганная плоскость.
Земля какая вам родит столицу духа?
Где слово Божье явится скорей?
Интеллигентов нет – сбежали в Киев,
Кто до свободы голоса дозрел, и не убили.
Пойдем, душа-Елена, на что смотреть нам?
Что проводить тут среди душ?
Заразу эту разнести? Пугать Восток?
Вот так: не залетишь на запад Украины,
Не нахлебаешься житейского болота,
  Не вырвешься – так ничего и не поймешь...
Возьми статистику: таланты
Сгорали вмиг, едва на них женились.
Сифилис магии здесь загнан внутрь:
Дойдет до мозга – все умрут.
Идиотизм – спасти пытаться Львов:
Тут надо начинать с врачей,
Спасать больных учителей.
Тут каждая свинья в высоком кресле
Лишь на словах детей спасает...
Не нужен никому никто!... Где души?
Пойдем, душа-Елена! Пусть хоронят тени тень.
Нарыв не спрячешь – он прорвется внутрь,
И даже не узнают, откуда смерть;
И не успеют ногой брыкнуть,
Как тапки поменяют.
Как радуется тьма! Здесь ад!
Он здесь! И в церкви тоже ад!
И меж церквами! Провинция, невежи!
Пусть лопнут ваши мутные глаза,
Ума палата без царя!
...Пойдем, душа-Елена; ну, больные –
Что с них возьмешь?
Как их за головы взяло!
Затмение на сердце Украины!..
Закрыться в своей дури – мать убить!
Кто правду взять осмелится – и боль?