Мара Белчева. Знемилiло менi життя полинне

Мара Белчева


Знемиліло мені життя полинне
і закрутило вихром веремій.
Чимдалі йду від шуму й крутанини,
куди — не знати – шлях проляже мій.

Мені віщує доля в ці хвилини:
того я спотаю в душі своїй,
хто шлях мій перетнув котроїсь днини...
Тепер  мені стояти тут самій.

На тім краю, самотня й одинока,
Господнє відчуваючи прихилля,
під брамою Всевишнього стою, 

зоря, вогненну знявши поволоку
із чаші, де пала рубіном зілля,
причастям душу зцілила мою.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Мара Белчева


Живота си аз не намирам вече
в вълмото закипяло на шумът.
От многолюдний град все по-далече
вървя и не усещам своя път.

Орисницата някога предрече,
във свойта гръд ще спотая гласът
на онзи, който пътя ми препречи…
И тук сама застанах на брегът. –

на тоя бряг, сама във тишината,
потънала във Божия усмивка,
застанала пред Божии врати,

из чашата рубинова зората
отметна лека огнена обвивка
и ми сама душата причасти.