Прости... Чекай...

(моєму дідові Семену Івановичу Іваннікову, усім, хто не повернувся
присвячується)

Я не освідчуся в коханні
тобі, бо вже нема часу...
Вже відспівали птахи ранні
і сонце випило росу.
Вже вистиг чай в моїх долонях...
Ти спиш, а я сиджу, мовчу...
За п'ять хвилин тебе у скроні
я поцілую і втечу...
Бо хочу в пам'яті до строку
останню мить цю зберегти,
тому не рушу сонний спокій,
який ще трохи маєш ти.
Ще уві сні, мабуть, смакуєш
любов насичено п'янку,
та зовсім скоро ти відчуєш
гірку холодну самоту.
Відчуєш страх, неспокій, втому,
не будеш мати більше сну...
Але, хіба я винний в тому,
що йду від тебе на війну?..
Я не казав тобі, кохана,
що вже сьогодні час настав
розлуки. Боже! В серці рана,
а я ж іще не воював...
Не плач, мій янголе, благаю,
коли читатимеш листа.
Повір, я так тебе кохаю,
що зараз є одна мета –
живим лишитися для того,
щоб повернутися сюди,
і серце зранене з порогу
тобі віддати назавжди.
Нарешті, я відкрию душу,
скажу усе, про що мовчав.
Прости... Чекай... Іду, бо мушу.
Спливли хвилини... Час настав.

P. S.
Але, на жаль, не повернувся
той, хто загинув без вини.
Усе життя моя бабуся
чекала дідуся з війни...

І знову війна, жертви, біль, горе батьків, дружин та коханих... Жах!