Розмова

Він Богу казав:
"Хоч останній з людей,
Та не маю я вже ідей,
Де брати сил на віру в життя".

Бог відповів лиш дощем у лице,
Громом та вітром тяжким.
Загомоніли високі дерева,
Під гнітом важким.

"Ну і що?
Гадаєш я гніву вітрів боюся?
Ти лишив мене в світі,
Без ласки, мов, голосів...
Тому вітруганів не жахнуся.

Нема в мене більше нічого,
Яка ж різниця?"-
Казав він зухвало, похмуро,
Але трохи тремтів.

І Бог сказав:
"Все що ти в змозі робити -
Скиглити та нити.
Винити в усьому мене.

Щоб люди жили щасливо,
Я дам Вам усе.
Та людство згубило це все.
Знищилась праця мільйонів років.

Моє серце сповнене суму та люті.
Дітей навчити жити не зміг.
Безумство, насилля, війна.
Нема вже сил таке терпіти.

В усьому моя то вина, та хіба?
Хто ж тобі винен, людино,
Що гине в руках твоїх все?
Навіть власне життя?

Нодоїло - втратило людство,
Останній свій шанс.
Не маєш з ким говорити?
В тебе були звіри, планета та Я.

Бажаю прожити тобі стільки ж,
Скільки прожив вже Я.
Стань же ти птахом, співай,
І знову гнізда свого шукай.

Перетворюйся в рибу,
Хоч кожну хвилину,
Та знайди вже ти в світі,
Свій океан.

Дарую тобі свою силу.
Створити ти Нову людину,
Роби все, щоб врятувати власну дитину.
А мене ти полиш, не чіпай