Радость. Францисканская баллада

Найбільша радість
(Францисканська балада)

Був шлях неблизький і холодна пора.
Франциск з братом Левом з Перуджі ішли -
Два бідні маленькі ченці.
Уже ж і стомились, та ось ще гора,
Уже ж і замерзли, але не знайшли
Притулку, де б можна спочить.

Побачив Франциск, що супутник його
Вже хилиться сумно, от-то упаде –
І раптом бадьоро гукнув:
“Ти, брате, дістань-но паперу свого.
Я буду казать, що на думку спаде,
А ти запиши, що почув.”

“Дай Боже, овечко, щоб менщі брати
У всякій країні давали взірець
Похвальних учинків святих.
Але не найбільша, затям собі ти,
В тім радість. Затямив?”
– “Затямив, отець!”
“То можемо далі ми йти.”

І зноу озвався до Лева Франциск:
“Хоч міг би хвороби усі лікувать,
Давати зцілення німим,
І навіть померлим життя повертать,
Не в цім, запиши, міноритові зиск,
І втіху тут маєм не ми.”

І втретє записує юний чернець
Франциска слова: “І пророчі дари,
Наук всіх довершений круг,
І сам проповідника віри вінець –
Не радість найбільша, що дана згори
Для Господа відданих слуг”.

Уже до кінця наближається путь,
В великому подиві юний чернець,
Що навіть про холод забув:
“Коли це не радість? То що ж може буть?
Скажи мені іменем Божим, отець!
Про втіхи я інші не чув.”

“Цю радість, овечко, тобі покажу.
Он бачиш: в долині привітні вогні,
То ж наша обитель свята.
Я тричі застукаю в браму й скажу:
Стороже, відкрий брату Леву й мені –
Ми саме прийшли на свята.

А сторож сердито кричить у вікно:
Ото волоцюги! Ідіть собі геть,
І знати не хочу я вас!
А ми вже стомились і змерзли давно,
Від голоду ноги тримають нас ледь,
І пізній надворі вже час.

Але якщо все ми знесем без образ,
Смиренно подумаєм в серці своїм,
Що сторож сповняє свій труд,
Хай навіть поб'є він і вижене нас,
Хай в рідний потрапить не зможемо дім,  –
Та радість найбільша вже тут!”

Липень 1995