Зорею сходить біль в його душі,-
мій світ перевертається неначе,
бо він давно не стогне і не плаче,
лиш поглядом блукає на межі
терпіння небувалого донині...
зійшлись світи : відомий нам і ні...
слова, як Божі блискавки осінні,
відлунням болю множаться в мені.
І де він віднаходить те терпіння?
КотрИй з Богів йому наснагу шле?
А я вже посивіла з голосіння...
моя душа просякнута дощем...
Навряд чи я навчуся відпускати
те, що у серце назавждИ вросло...
щоночі безутішно плаче мати,
лягають зморшки на її чоло...
Невже то я? Невже те все зі мной?
Мій беспорадний сину!.. Янгол мій!..
усі шляхи скінчилися стіною
і вогнищами згаслими надій.
Терпiння
© Copyright: Ева Сокол 2, 2018
Свидетельство о публикации №118042802938
Свидетельство о публикации №118042802938
Рецензии