Зневiра

Мені хотілось просити про допомогу,
Та небо занадто високо.
Весна настільки холодна,
Що мліють палці й червоніє ніс.
Мій шлях додолу пологий,
Падаю вниз, не керую швидкістю.
Мене тримають лише полотна
Експерссіоністів і цей залізний, хиткий карниз.

Іду до храму, ставлю свічки,
Не прошу, не дякую.
На мене скоса дивляться Образи
Зі стін, мироточивих ікон, вітражів.
Молюсь за маму, ховаю очі
Й тікаю, немов налякана.
Бо знову душі не разом, знов порізно,
Вже яке по рахунку з моїх житттів...

Коли втрачаєш віру,
Коли вже не хочеться бігти,
І не вкриваються щоки
Рожевим: “ой, це знову ви?”
Життя вдягається в сірий,
І запускаються титри.
І ти просто слухаєш кроки
Тих, хто давно хотів від тебе піти

Вже не цураєшся того,
Ким довелося стати.
І ні бажань, ні ідей.
Приймаєш, що все справедливо.
І вже немає нічого,
Що страшно було б втрачати.
І вже немає людей,
Без яких неможливо.