Балада про мавку

Порвала струни, зняла мозолі із пальців,
В сталеві труни поклала розумних старців.
І мовчки сіла, відкоркувала четверту,
Щоби не вбило, але помогло затерти.

Сховалась в жито, укрилась білими хмарами.
Набридло жити, тому проживає в мареві.
І знову впала, вкопалась в пісок по шию.
Що не сховала - на себе сама пришиє.

Перемовчала, коли не могла сказати,
Повільно встала і мовчки пішла з кімнати,
І знов застигла, стояла у нього в дверях,
Вона вже встигла пришвартуватись на берег,

Та канати зірвано і висушено все море -
Іде над прірвою на всі сто чотири сторони.
Крокує впевнено, та не вистачає грації,
Бо руки стомлені важкою щоденною працею.

Уже загублена, та все ще неперевершена,
Німими струнами малює собі завершення.
Ногами босими крокує в зелених травах,
Збирає росами новеньку собі оправу.

Не залишається - втікає завжди на світанку.
Як не зламається - зіллється. І стане ранком

24.04.2018