В моїм самотнім, нескінченім дні
нема ні каяття, ні воскресіння...
пастельні фарби, дощові, осінні
майбутнє розмальовують мені...
спокута врешті до землі пригне,
хоч через гнів віл'Є живильну силу...
бо я давно нічого не просила,
то тре примусить захотіть мене
незначуще, миттєве... неважливо...
життя - бажань невпинна череда...
душа стара, а наче молода,
бо знов і знов надіється на диво.
Моя померла? Міцно спить? Нехай.
Мені їй більше нІчого сказати...
як прийде час для тіла помирати,
вона згадає де Господній Рай.
Помчить Додому перелітним птахом,
забувши дощові пекельні дні...
і відігріється в Раю, невдаха,
щоб вкотре відродитися в мені.
Невдаха
© Copyright: Ева Сокол 2, 2018
Свидетельство о публикации №118042103434
Свидетельство о публикации №118042103434
Рецензии