Иван Франко Поэма Моисей Часть 1

Иван Франко: Поэма «Моисей» (Часть 1)
- перевод Владимира Туленко


О, мой народ! Замученный, разбитый,
Как паралитик, тот, что на распутьи,
Людским презрением, как лишаём покрытый!

О твоём будущем тревожны мои думы,
И от стыда, что всех нащадков поздних
Испепеляет… Вновь сегодня не заснуть мне!

Неужто предначертано в таблицах,
Что ты соседям пригодишься … гноем!
Локомотивом, что по рельсам мчится?

Неужто бы тебя вновь успокоит
Лишь злость прикрытая и лживая покорность 
Тому, изменой кто или разбоем

Тебя сковал,… заставив присягнуть на верность?
Неужто для тебя привычно дело,
Когда показываешь своих сил безмерность?

Неужто зря то множество сердец горело
К тебе единственной и преданной любовью…
Тебе отдав навеки душу, тело?

А зря ли край твой был полит героев кровью,
Что тебе верили? Ему ли не гордиться
В красотах и свободе и здоровью?

А зря ли слово у тебя искрится
И силой, мягкостью, и остротой злословья,
И тем всем, что возвысит, чтобы возродиться?

А зря ли в твоих песнях густь-кручина
И звонкий смех, любовные интриги…
Надежда и утеха – светлые две половины?

О, нет! Не только слёзы и стонанья
Тебе предписаны!.. Я верю в силу духа,
В день воскресения в момент восстания…

О, где волну сыскать, слова послушать,
И слово отыскать, что тем блаженством
Оздоровляет, очищая душу.

О, если б песню написать нам непременно,
Найти слова, что песню ту блаженную
Оздоровляют… Огнём живородящим и нетленным!
 
О если… Только нам, так обескровленным тоскою,
Разорванных сомненьями и битых стыдом, -
Не нам тебя готовить, нене, к бою!

Но час придёт!.. И ты искристым видом
Сверкать лишь будешь в дружеском раздоле…
Кавказ потрусишь, не побрезгуешь Бескидом,

Подымешь в Чёрном море рокот воли!...
Предстанешь, как хозяин домовитый 
И в своей хате… Да и в своём поле!

Прими сей сказ, хоть и печалью свитый…
… Но полный веры!.. Горький, но свободный!
О светлом будущем слезой моей омытый…

Мой скромный дар великому народу!

Глава1.

Сорок лет, как блуждал Моисей
По арабской пустыне,
И с народом своим приближался
К вратам Палестины.

Здесь пески багровели костром
В голых скалах Моава,
Но за ним синел Иордан,
Зеленели дубравы.

По моамским долинам теперь
Весь Израиль кочует,
Но вершины и скалы пройти
Вновь и вновь не рискует.

Под шатрами, разодранным в клочья,
Ленивые люди,
Их ослы и быки лишь жуют
Будяки, что добудут.

И чудесный обещанный край,
Где сверкают сапфиры,
За вершиной – бери, забирай.
Но не верят кумиру.
 
Сорок лет им пророк объяснял
Величаво и красно,
Что есть рай на земле для людей,
Но опять все напрасно.

Сорок лет этот край дорогой,
Берега Иордана,
Их манили, влекли за собой,
Словно фата-моргана.

Разуверился люд,  причитал:
«Обманули пророки!
Мы в песках будем век доживать,
До смертельного срока!»

Перестали желать они жить
На бескрайнем просторе,
Не желали ни сколько они покорить
Те высокие горы.

День за днем по моавским ярам,
Где жара донимает,
Весь Израиль, в ободранных ветром
Палатках, дремает.

Только женщины пряжу прядут,
Козье варят лишь мясо,
А ослы поедят, если только найдут
Трав запасы.

Детвора в странных играх у них
Свое время проводит:
То воюет, то строит в песках города,
Огороды заводит.

Сколько раз полусонные взорслые
Лишь вопрошают:
«И откуда же дети о жизни другой
Только знают?

Мы не знали подобного, чтоб
Мыслью звонкой,
Как пророчество нам были даны
Забавы ребёнка!»

Глава 2.

Лишь один среди этой толпы
Не гниёт, не дремает,
В мыслях грустных о людях
За горы летает.

Моисеем был назван пророк этот,
Дед слабосильный.
Он один – без семьи, без животных
У края могилы.

Что имел, то он отдал им всем
Для идей воплощенья,
И страдал, и горел, был примером
К свободе стремленью!

Из неволи в Мицраим он люд
Уносил, словно буря.
И на волю забрал иудеев,
На брег, что лазурен.

Души их, со своею душой подымал
Сколько раз он,
К небывалым высотам, к свершениям,
Вплоть до экстаза.

И на волнах неверия он,
И в минуты упадка,
Погружался пророк с грешным людом
В тоску без остатка.

Но теперь он угас, голос так не звенел,
И не то стало рвение,
Ведь не слушало больше младое
Его поколение

Те слова про обещанный край,
Где житьё словно в сказке.
Мяса – море, и горы сыров,
Божья ласка!

И зачем их отцы и их деды
Сорвались в походы,
Так как это и дурость, и грех,
И конец для народа.

Среди них Авирон и Датон
Той толпой верховодят,
Вангуют: «То к голоду только
Животных приводит!»
 
Ещё говорят: «Не подкованы
Все наши кони,
Не надо побед и наград, так как
Враг не позволит!»

«Нам новой земли, если честно,
Ни сколько не надо.
А Божий наказ – не указ
Для еврейской громады!»

Когда рассказал Моисей им
Про гнев Ийеговы,
Ему богохульствовать стал Авилон
Дерзкий снова.

На вече собравшись тогда те
Сыны Израиля,
С подачи Датана вердикт свой
Они сотворили:

«Того, кто пророком зовётся,
Чьи мысли и речи не ясны,
Кто местной толпе Божий гнев
Облачил в Божью ласку,

Кто к бунту посмеет народ наш
Взывать, революцией грезя,
И в горы к вершинам прекрасным манить,
Пусть исчезнет,

И, чтобы оплёван пророк тот
В дальнейшем был нами,
А также для пущей острастки
Побит был камнями!»


*****
Іван Франко: ПОЕМА  «МОЙСЕЙ» (Частина 1)

1. Пролог

Народе  мій,  замучений,  розбитий, 
Мов  паралітик  той  на  роздорожжу, 
Людським  презирством,  ніби  струпом,  вкритий! 

Твоїм  будущим  душу  я  тривожу, 
Від  сорому,  який  нащадків  пізних 
Палитиме,  заснути  я  не  можу. 

Невже  тобі  на  таблицях  залізних 
Записано  в  сусідів  бути  гноєм, 
Тяглом  у  поїздах  їх  бистроїзних? 

Невже  повік  уділом  буде  твоїм 
Укрита  злість,  облудлива  покірність 
Усякому,  хто  зрадою  й  розбоєм 

Тебе  скував  і  заприсяг  на  вірність? 
Невже  тобі  лиш  те  судилось  діло, 
Що  б  виявило  твоїх  сил  безмірність? 

Невже  задарма  стільки  серць  горіло 
До  тебе  найсвятішою  любов'ю, 
Тобі  офіруючи  душу  й  тіло? 

Задарма  край  твій  весь  политий  кров'ю 
Твоїх  борців?  Йому  вже  не  пишаться 
У  красоті,  свободі  і  здоров'ю? 

Задарма  в  слові  твойому  іскряться 
І  сила  й  м'якість,  дотеп  і  потуга 
І  все,  чим  може  вгору  дух  підняться? 

Задарма  в  пісні  твоїй  ллється  туга, 
І  сміх  дзвінкий,  і  жалощі  кохання, 
Надій  і  втіхи  світляная  смуга? 

О  ні!  Не  самі  сльози  і  зітхання 
Тобі  судились!  Вірю  в  силу  духа 
І  в  день  воскресний  твойого  повстання… 

О,  якби  хвилю  вдать,  що  слова  слуха, 
І  слово  вдать,  що  в  хвилю  ту  блаженну 
Вздоровлює  й  огнем  живущим  буха! 

О,  якби  пісню  вдать  палку,  вітхненну, 
Що  міліони  порива  з  собою, 
Окрилює,  веде  на  путь  спасенну! 

Якби!..  Та  нам,  знесиленим  журбою, 
Роздертим  сумнівами,  битим  стидом,  — 
Не  нам  тебе  провадити  до  бою! 

Та  прийде  час,  і  ти  огнистим  видом 
Засяєш  у  народів  вольних  колі, 
Труснеш  Кавказ,  впережешся  Бескидом, 

Покотиш  Чорним  морем  гомін  волі 
І  глянеш,  як  хазяїн  домовитий, 
По  своїй  хаті  і  по  своїм  полі. 

Прийми  ж  сей  спів,  хоч  тугою  повитий, 
Та  повний  віри;  хоч  гіркий,  та  вільний, 
Твоїй  будущині  задаток,  слізьми  злитий, 

Твойому  генію  мій  скромний  дар  весільний. 

І

Сорок літ проблукавши, Мойсей
По арабській пустині
Наблизився з народом своїм
О межу к Палестині.

Тут ще піски й червоні, як ржа,
Голі скелі Моава,
Та за ними синіє Йордан,
І діброви, й мурава.

По моавських долинах марних
Ось Ізраїль кочує:
За ті голі верхи перейти
Він охоти не чує.

Під подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччє.

Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Вже ось-ось за горою блистять, —
З них ніхто не йме віри.

Сорок літ говорив їм пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно.

Сорок літ сапфіровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-моргана злудна.

І зневірився люд, і сказав:
«Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?»

І покинули ждать, і бажать,
І десь рваться в простори,
Слать гінців і самим визирать
Поза ржавії гори.

День за днем по моавських ярах,
Поки спека діймає,
У дрантивих наметах своїх
Весь Ізраїль дрімає.

Лиш жінки їх прядуть та печуть
В грані м’ясо козяче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччє.

Та дрібна дітвора по степу
Дивні іграшки зводить:
То воює, мурує міста,
То городи городить.

І не раз напівсонні батьки
Головами хитають.
«Де набрались вони тих забав? —
Самі в себе питають. —

Адже в нас не видали того,
Не чували в пустині!
Чи пророцькі слова перейшли
В кров і душу дитині?»

II

Лиш один з-поміж сеї юрби
У шатрі не дрімає
І на крилах думок і журби
Поза гори літає.

Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.

Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд
Вирвав він, наче буря,
І на волю спровадив рабів
Із тіснин передмур’я.

Як душа їх душі, підіймавсь
Він тоді многі рази
До найвищих піднебних висот
І вітхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ
У дні проби і міри
Попадав він із ними не раз
У безодню зневіри.

Та тепер його голос зомлів
І погасло вітхніння,
І не слухає вже його слів
Молоде покоління.

Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху — се казка;
М’ясо стад їх, і масло, і сир —
Се найвищая ласка.

Що з Міцраїм батьки і діди
Піднялись до походу,
На їх погляд, се дурість, і гріх,
І руїна народу.

Серед них Авірон і Датан
Верховодять сьогодні;
На пророцькі слова їх одвіт:
"Наші кози голодні!"

І на поклик його у похід:
"Наші коні не куті".
На обіцянки слави й побід:
"Там войовники люті".

На принади нової землі:
"Нам і тут непогано".
А на згадку про божий наказ:
"Замовчи ти, помано!"

Та коли загрозив їм пророк
Новим гнівом Єгови,
То йому заказав Авірон
Богохульні промови.

А на зборі Ізрайля синів,
Честь віддавши Ваалу,
Голосистий Датан перепер
Ось якую ухвалу:

"Хто пророка із себе вдає,
І говорить без зв’язку,
І обіцює темній юрбі
Божий гнів або ласку,—

Хто до бунту посміє народ
Накликати, до зміни
І манити за гори, настріть
Кінцевої руїни,—

Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням".