поки вогонь
в часи зневіри і спокути,
ти зглянься, Господи, на нас.
Я хочу голос твій почути.
Я хочу віри й каяття,
і сліз, що досвіта солоні.
Ти заколисуй, як дитя,
мене поклавши у долоні...
Допоки світ в моїй душі,
коли мій край лежить недужий -
даруй нам, Господи, дощі,
щоб змити люте та байдуже...
І зорі тихі навкруги,
весіннім мороком сповиті.
Крім нас самих на цьому світі
у нас немає ворогів...
Коли ти чуєш, то скажи,
чому не бачим правду голу,
чому блукаємо по колу
у снах із наших ворожінь...
Допоки не прийде пора,
де совість з правдою сплелися,
сиди зі мною та дивися,
як вечір тихий догора...
І від безсоння не втекти,
на совість - марні огорожі.
А те, що ми як вівці божі -
я знаю, це зробив не ти...
І плачуть тихо солов'ї
землі, чиї зчорнілі груди
щоночі стогнуть: люди, люди...
А ми не чуємо її...
Свидетельство о публикации №118040510827