Гайдамаки

ПРОЛОГ
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.

Текла, текла, та й висохла,
Степи зеленіють,
Діди лежать, а над ними
Могили чорніють.

Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає.

Тільки вітер їх розважить,
Прошмигне над ними,
Тільки роси їх умиють
Сльозами дрібними.

Зійде сонце і осушить
Ті роси-краплини,
Променями золотими
Лагідно пригріє.

А нащадки? Їм байдуже,
Панам жито сіють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Гонти могила?

Де Залізняк, душа щира,
Де відпочиває?
Де Богданова могила?
Там вітер гуляє...

А колись гетьманували
В Каневі гетьмАни,
А колись бенкетували
В Смілі отамани.

“Грай, кобзарю, лий, шинкарю!” —
Козаки гукали,
І довготривалих планів
Вони не будували.

Шинкар знає, наливає,
І не схаменеться,
Кобзар вшкварив, а козаки —
Аж Хортиця гнеться —

Гопака навприсядки
Гуртом оддирають,
А хлопці із Лисянки
На цимбалах грають.

А назавтра вже палали
Умань і Черкаси,
Та пани перемагали
Зрештою щоразу.

Реве, стогне Дніпр широкий,
Грає Чорне море,
І лани широкополі,
І високі гори.

І день, і ніч — гвалт, гармати,
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш —
Серце усміхнеться.

***

Було колись в Україні
Ревіли гармати,
Так на Хортиці гуділо,
Що чули Карпати.

Поревіли, погуділи,
Та, зрештою, стихли;
У степу стоять могили
І ниви достигли.

Буйних коней пишногривих
Запрягли у плуга,
А козацтво бунтівливе
Приборкали грубо.

Дотлівало, догорало
Полум’я повстанське,
І селянство вже орало
Під ярмом кріпацьким.

Та були ще гультіпаки,
Відчайдушні люди,
Це так звані гайдамаки —
Гурт веселий, лютий,

Що грабує колоністів,
Осоружне панство,
Феодалів ненависних,
Ворогів селянства.

Одного дня гайдамаки
Зустрілись у шинку,
Пили пиво, їли раків,
Замовляли шинку.

Жартували, частувались
На останні гроші,
І колишні пригадались
Їм роки хороші:

“От колись на Запорожжі
Діялося славно —
Торби були непорожні
І гармати справні.

В морі і на суходолі
Здобували славу.
Де ж тепер отая воля?
Похована під Полтавою...

На рибальство і мисливство
Драконівські податки,
А панщина ненависна
Забезпечує статками

І царицю, і гетьмАна,
Барона і пана,
А старшинонька погана
В дорогих жупанах.

Запродала нас старшина
Москалям і ляхам:
“Нема іншої стежини
Чи другого шляху.”

Ой, не брешіть, вовкулаки,
Знаєте багацько!
Поки Січ нам буде мати,
Поки Луг нам батько,

Будем волю боронить,
За правду змагаться,
Ще нам ляхи не пани,
Москалі не браття!

А наш гетьман Вишневецький
Був вояка хвацький,
Завдавав мук пекельницьких
Ворогам християнським.

Та згубили орлика
Люди нехороші, —
Схопили, недовірки,
Продали за гроші.

Та й віддали султанові
Байду-відчаяку,
От не поталанило
Висіти на гАку!

І завзятого гетьмАна
Самійла Кішку
У полон взяли османи
Не заіграшку.

Провеслував на галері
Пів доброго віку,
Та не з’їла холера
Такого шуліку.

Він звільнився й побратимів
Звільнив із полону,
Й повернувся в Україну
Як Сильвестр Сталлоне.

А наш батько Сагайдачний
Був гетьман моторний,
Вів флотилію козацьку
Він по морі Чорнім.

Здобував міцні фортеці,
Звільняючи бранців,
Воював порти турецькі
А також татарські.

Було в Кафі викидали
Золото із чОвнів,
А ті чОвни набирали
Невольників повні.

Допливали славні чайки
Аж до Царгороду,
Дратували надзвичайно
Султана гордого.

Оттоді козацька слава
На весь світ гриміла,
І Хортиця святкувала,
І пишалась Сміла.

Чом же браття слов’янські
Братів не впізнали?
Чом за віру християнську
Укупі не стали?

Замісць хитрому султану
Братів продавати,
Могли б із братами жадану
Угоду складати.

Якби Івана Підкову
Ляхи не скарали,
Ми б цю ненависть спадкову
Не успадкували.

Якби Сулиму Івана,
Нашого отамана,
У Варшаві на майдані
Не замордували,

Тоді б наші лицарі
Знову не помщались,
Бо ляхам коритися
Вони не збирались.

Лободі Наливайко
Казав у Солониці:
“Поминулись нереально
Котові масниці.”

А Гуня до Остряниці
Каже: “Треба, брате,
Україну й українців
Якось рятувати.”

Гетьман Жмайло доводив
Тарасу Трясилу:
“Ми боролись за волю,
І правду, і силу.”

А Павлюк вдавивсь квасолею
Й Косинському каже:
“Якусь пересолену
Зварили ми кашу.”

Якби ж панщина була
Не така нестерпна,
То панам по хуторах
Не ламали б ребра.

Тому й похапали вили
Селяни гостинні,
Щоб провчити знахабнілу
Шляхту ненаситну.

Іван Богун бився гідно,
Дуже героїчно:
Не одна вража макітра
Шубовснула в річку.

А наш лицар Морозенко
Як козак рубався,
Він хоч грамотний, письменний,
А й нас не цурався.

І Максима Кривоноса
Пам’ятають люди,
А вже шляхта криворота
Наврядчи забуде.

Тоді народ український
Добре згуртувався,
А гетьман Богдан Хмельницький
Взнаки ляхам дався.

Та недовго Україна
Миром утішалась,
Вже незабаром руїна
Страшна наближалась.

Знекровлену Україну
Вовки шматували,
Нашу славу не в первину
Під ноги топтали.

Тому у Переяславі
З чорними орлами
Сизокрилі яструби
Угоду уклали.

Україна та Росія
Тепер нерозлучні,
Порятунок і спасіння —
Ці слова невлучні.

На перший погляд угода
Зручна і корисна —
Про взаємодопомогу
І про дружбу, звісно.

Та біда: не стало батька,
Богдана не стало.
Відтоді війна хижацька
Йшла безперестанку.

Паювали Україну
Руки довгі й хижі,
А в козацькій хатині
Завелися миші.

Чесні бідні люди мріють
Про рівність і братство,
А холопи тільки й мріють
Прислужитись панству.

Отже Україна впала
В обійми Росії,
У Росії панували
Багаті і сильні.

Воля, рівність, незалежність,
І права людини —
Це все зайві сантименти
В імперській рутині.

За Хмельницького Юрася
Й за Павла Тетері
Україна нінащо звелася,
Чорна смуга в неї.

Пан Виговський Україну
До Польщі схиляє,
Але Польщу Україна
Добре пам’ятає.

А попович Самойлович
Цареві послушний;
До булави охочий,
До шаблі ж — не дуже.

А добродій Дорошенко
У згоді з султаном,
Та козаки вороженькам
Не ймуть віри здавна.

Тільки Сірко-характерник
Нікому й нікуди
Свій народ і рідну землю
Не дає закути.

Але важко було, батьку,
Мрію ту здійснити,
Коли звідусіль собацькі
Наступали злидні.

А старшина лукава
Зовсім запаніла.
А колись із козаками
І пила, і їла.

Та найбільше вас Мазепа,
Глитаїв, розбестив.
А ще тримав коло себе
Сердюків кремезних.

Соціальна дистанція
І класова прірва
Вела до закріпачення
Нащадків Трипілля.

Семен Палій козацький лад
Відновив на Правобережжі,
Та москалям і ляхам брат
Не потрібен незалежний.

А Мазепа козацького батька
На бенкет погукав,
А тоді його зненацька
В кайдани закував.

Чом же ти його як брата
Тоді не обійняв?
Либонь тому, що гетьманувати
Одноосібно забажав.

Цар тим часом з королем
Перемир’я мали,
І Мазепу з Палієм
Серйозно не сприймали.

Польща й Росія тоді
Зі Швецією воювали,
А Україну на меті
Поділити мали.

Став Мазепа тайкома
З Карлом домовлятись,
Запорожці ж за права
Раді позмагатись.

Мазепа царю Петрові
Догоджав усяк,
Але вже на схилі років
“Я пан чи козак?” —

Промайнуло в його скроні
Й несподівано для всіх
Він стає на обороні
Прав пригнічених людських.

Та на лихо Україні
Вийшло якнайгірше,
Розповідь про ці події
Кащенко напише.

Наш завзятий Гордієнко
Закликав до бою,
Залучився підтримкою
Таки чималою.

Та налякані селяни
Боялися кари,
Вони добре пам’ятали
Колишні провали.

Наша єдність похитнулась,
Наша міць зламалась,
Наша воля захлинулась,
Правда забрехалась.

Петро І підкупає
Гната Галагана,
Той козацтво запевняє
В милості тирана.

А Меншиков підкупає
Зрадника Івана
І в Батурин проникає,
Як Кортес до Теночтітлана.

Козаки воюють мужньо
На півночі й півдні,
А Росія їхні душі
В Варшаві і Відні

Продає за 30 срібних,
А Мазепа зрадник!
Оце вам спільне коріння
Й відносини братні.

А на вільну Брацлавщину
Повернулись ляхи —
У труну Козаччини
Добивати цвЯхи.

Знову люд закріпачили,
Селян уярмили,
Але й ми гайдамачити
Непогано вміли.

Та догайдамачилися
Залізняк і Гонта...
Ще й досі жахаюся,
Як згадаю Кодню.

Від того на серці тяжко
Й на душі дошкульно,
Тягнеться рука до пляшки...
А подай-но люльку!

Отак, браття, сплюндрували
Неньку-Україну,
Роздерли, пошматували
Квітучу долину...

Чи заквітне нова сила
В дусі молодому?
Бо висить на волосині
Воля в нашім домі.

В неволі народжуємось,
У неправді гинем.
Але не погоджуємось
Прогинати спини!

Ще Говерла нам всміхнеться,
Дід Дніпро зрадіє,
Лютий ворог схаменеться
І воля наспіє.

І тоді сім’я велика,
Вільна та заможна
Житиме не знавши лиха
В краї запорозькім,

Де не буде супостата,
Лихваря й магната,
Але будуть син і мати,
Й люди в білих хатах.

Тож випиймо повні чари
За наше здоров’я,
Щоб закінчилися чвари,
Щоб все було добре!”

Виходили хлопці з шинку,
Чухаючи скроні,
Шабля — то козацька жінка,
“А нумо до зброї!”

Отак виїжджали хлопці,
Кіньми вигравали,
На спекотному сонці
Спини вигрівали.

А на тулубі голому
Нема обладунку,
На козацьку голову
Нема порятунку.

Тільки шабля у правиці
Та ще Бог на небі
Козака від шибениці
Рятує, далебі.

“Вороги невситимі,
Пани проклятущі,
Будем шаблями судити
Ми вас якнайдужче!

Йдемо до вас у гостину
В розкішні палати
Наші латані свитини
На плаття міняти.

Не віддамо на поругу
Віру православну,
На вимоги недолугі
Відповімо славно.

Погуляють бистрі коні
Прудкими ногами,
Станемо поперек горла
Унії плюгавій!”

Гайдамаки дочекались
Сутінків у хащах,
Протверезілись, проспались,
Почувались краще.

Затулила хмара сива
Місяць гостророгий,
Лаштувалася смілива
Ватага в дорогу.

А до панського маєтку
Півгодини верхи —
Через ліс, тоді на стежку,
Де спиляли верби.

Чорні хмари розтулились,
Заблимали зорі,
Бистрі коні сповільнились,
Побрели поволі.

Коли й стежка добігає
До панського двору;
Не здіймаючи гаміру,
Чвалали ковбої.

Підібрались якнайближче,
Озиратись стали,
А в панів із вікон блище —
Чи ж то рано встали?

Ні, панам вставати рано
Вдосвіта не треба,
Пораються тут селяни,
Що живуть окремо.

І один кріпак селянський,
Образившись на пана
Через ставлення собацьке,
Втік до гайдамаків.

І привів на віллу цю
Авантюрних волоцюг,
Він тут був наглядач псарні
І конюх у стайні.

“Це звичайно бенкетують
Ізвечора в пана, —
Може й так, чи що святкують,
Видно, непогано.”

Коло хати ж нема варти —
Вельми необачно!
Зі світлиці чути жарти
І регочуть смачно.

“А ходімо, хлопці, прямо —
Шаблі наші гострі,
Завітаємо з шаблями
До панів у гості!”

Кинули собакам м’яса,
Паркан перелізли,
Тут альтанка і тераса,
І грати залізні.

Хлопці двері відчиняли,
Зайшли до вітальні,
А пани й не помічали,
Чаркували далі.

Увіходять хлопці в хату —
Пани й поніміли;
Та кумедні, аж занадто,
Мармизи зробили.

Шаблі зі стіни знімали
Хлопці дуже спритно,
Пани до них не встигали
(Були напідпитку).

Тоді гуртом заломили
Панам руки болісно,
На підлогу становили
Панів навколішки.

Руки й ноги зв’язували
Та додолу клали,
Козацькими м’язами
Не жартома грали.

Тоді поралися хутко,
Виймали шухляди;
Ось тобі жінчине хутро,
Пишні панські шати.

Срібла, золота та грошей —
Усього доволі.
Ой, доволі, та не досить
Викупити волю!

Тоді підходив до пана
Гайдамак чорнявий
І такими словами
До пана промовляв він:

“А будь здоров, як ся маєш,
Єретичий сину?
Напився, що й не впізнАєш
Конюха Максима?

Та годі тобі крутитись,
Як вуж на сковорідці,
Якщо вовка не провчити,
Поїсть усі вівці.

А ти за кордоном родину
Подалі тримаєш?
Либонь, не одну хатину
В Україні маєш.

А скажи-но, будь ласкавий,
Чи не за кругленьку суму
(Даруй, що такий цікавий)
Придбав жінці шубу?

А діти твої ледачі,
Ситі пирогами,
Чи колись вони знаряддя
У руках тримали?

А дозволь мені спитати,
Чи весело вкупі
З панами бенкетувати,
Поки люди пухнуть?

Поки горбляться, нещасні,
Щоб подушне дати,
Ваші мордяки ковбасні
Щоб прогодувати.

Наша партія селянська
За націоналізацію,
Це реакція козацька
На експлуатацію.

Але ми до діалогу
Повсякчас готові,
Дайте людям трохи волі —
Ось наші умови.

Варто зменшити побори
Й примусову працю;
Простягаю вам, панове,
Руку гайдамацьку.”

“Хлопські руки потискати
Гидую немиті” —
Відповідав неласкаво
Пан тієї ж миті.

“А за шию потримати
Холопа візьмуся.
Ось я до тебе, гаде,
Лишень доберуся!”

Відрубав на це зухвальство
Гайдамак одразу:
“А годі ж нам, панібратство,
Ходить околяса!

Берім під руки й коліна
Панів та несімо,
Бо вже далі це скигління
Слухати несила.

Виносьмо панів із хати,
Поки не світало,
Та підпалюймо, щоб ватра
До неба дістала.

Підпалюймо панську хату
Людям на забаву,
Та вшиваймось, поки варта
Панська не дізналась.

А заразом худобу
З хлівів проженімо,
І в панські комори повні
Смолоскип жбурнімо.”

Впоралися хлопці хутко,
Нагрілися добре.
Та, похапавши здобутки,
Не гаялись довго.

Та казали наостанок
Ситим кровопивцям:
“Ми конфіскуємо статки
В народну скарбницю.

Хай Бог душі наші грішні
Зрештою пробачить,
Це для вас закон як дишло,
А не ми ледачі.”

І з панськими табунами
Втекли гайдамаки,
Гаями, поміж ярами,
Пішли розбишаки.

Аж то не вовчая зграя
З-за обрію набігала,
Та на поле безкрає
Тінню чорною лягала,

Ген, то дружина грізная
З наміром рішучим
Козаків наздоганяла,
Вихором біжучи.

Хутко поширилась чутка
Про витівку гайдамацьку,
Не було від того смутку
В хуторі панському.

Але ж панські собачиська
Зібралися терміново,
Мабуть добре платить війську
Привілейована особа.

“Не так пани, як панські собаки!” —
Сказав мовчазний гайдамак.
“Покажемо їм, де зимують раки?”
“Покажемо!”, “Атож!”, “Ще б пак!”

Але ватажок гайдамацький
Гаразд обмізкував,
І товариству, як батько,
Пораду давав:

“Не поспішайте, хлопці,
Коней зупиняйте,
Та й у ряд поодинці
Що сім кроків станьте.

Та сухую вискубуйте
Траву обіруч,
Та кинджалами скопуйте
Рівець нашвидкоруч.

Та підпалюйте, хай вітер
Вогонь розповсюдить,
Підпанків гоноровитих
Трохи хай засмутить.”

Хлопці слухали уважно
Й докладно робили,
У степу неосяжнім
Пожежу вчинили.

Та повіяв вітер буйний
В сторону небратську,
Не поліз панський холуй
В пекло поперед батька.

Закурило чорним димом
Широкую ниву,
Врятувались хлопці дивом
Од панського гніву.

Аж то не зграя соколина
Здобич уполювала,
То гайдамацька дружина
Полем мандрувала.

А вже досі й поночіло
У краї бурхливім,
І над чолом височіли
Зорі мерехтливі.

Розсипали жмені щедрі
Перлини блакитні,
Виблискують незліченні
Скарби розмаїтні.

Цього скарбу не привласнять
Пани сріблолюбні,
Ні для кого не погаснуть
Зорі непідкупні.

А найяскравіше світять
Вони сіромасі,
Що блукаючи по світі,
Не має запасів.

Отже, скрадались, мов лиси,
Сироти безродні,
В чорне небо дивилися
Очима голодними.

Вели коней, везли здобич,
Крадучись по лісі,
До надійного сховища
Врешті добрелися.

Ліси густі заховали
Схованку далеко,
Дібровами обмурували —
Дібратись нелегко!

А болота й трясовини
Лягли перед лісом —
Бігли коні безупину,
Та й зупинилися.

Бігли коні, бігли вражі,
Та нам навперейми,
Але були коні наші
Вже далеко вельми.

У зимівнику зАтишно,
Тут піч і криниця,
І картоплі в надлишку,
Сало й паляниця.

Хлопці сідали до столу,
Чарки становили,
І такую розмову
Тоді говорили:

“Слава Богу й Україні,
Всі живі нівроку.
Наша слава не загине,
Їй немає строку.

Але ми не зловмисники,
Бо ми демократи.
Ми зробили висновки
З політики влади.

Ми складаємо кошторис
І ділимо здобич,
І на соціальну поміч
З панських зерносховищ

Отримують допомогу
Прочани й селяни,
Працьовиті хлібороби
Й чесні християни.

Випиймо, щоб наше братство
Дедалі міцніло,
А холопство і дворянство
Гнило і смерділо.”

Отож повечеряли хлопці,
Миски спорожнили,
Та на припічку похапцем
Люльки закурили.

І продовжили розмови
Щирі розмовляти,
І на дворі вже поволі
Почало світати.

(1-ий гайдамака)
“А що, браття, я частину
Свою прогуляю,
Бо ні дому, ні родини
На світі не маю.

Степ мій дім, а ви — родина,
І весь люд бурлацький,
Шабля — то моя дружина,
Україна — матір.

Доля моя по широкім
Степові гуляє,
Жити не буду сто років
(Та хто його знає?)

Та сто років тинятися
Запевне не мушу —
Варто лиш закохатися
В споріднену душу.

Отоді вже своїх коней
Продам вогнегривих,
Та весілля як ніколи
Бучне й гамірливе

Згуляємо по-козацьки,
Музик погукаєм,
Будуть пісні і танці
Під небом безкраїм.

А до того часу хатку
Собі побудуєм,
Та окукобимо гарно —
Ото запануєм!

Та й заживем душа в душу,
Загосподарюєм:
Висадимо сад грушевий,
Пасіку влаштуєм.

Будем людей безпритульних
У гості гукати,
Пригощати фруктами,
Медом частувати.”

(2-ий гайдамака)
“А я в городі Черкасах
Маю добрих друзів —
Вип’єм пива за шинквасом,
Рибкою закусим.

А жінка моя сварлива,
Й теща — та ще відьма;
Покладу на стіл готівку
Та й вшиюся звідти.

Тільки донечку Оленку,
Зірочку маленьку,
Пригорну в садочку
Й подарую чобіточки”.

(3-ій гайдамака)
“А я, браття, в місті Луцьку
Дівчину покинув —
Розійшлися не по-людськи,
Це моя провина.

Бо це моє розбишацтво
Їй не до вподоби,
Хоч приношу їй щоразу
Прикраси й оздоби.

Вона любить подарунки,
Намиста бурштинні,
А мене від тих цілунків
Картає сумління.

Краще віддам свою частку
В народну скарбницю,
Що таке приватне щастя
В нерівному світі?

Але ж мабуть завітаю
В Луцьк на вечорниці,
Погуляю, повидаю
Свою круглолицю.

Привітаю розмовою
Теплою, простою,
Та під небом зоряним
Із нею постОю.

Та чи встигну замиритись,
Чи буде вже пізно?
До заміжньої тулитись
Не полізу, звісно.”

Іще довго гомоніли,
Уже й сонце встало,
Тоді козаки знесилені
Спати полягали.

А коли вже всі підвечір
Очі попродирали,
То збирали свої речі,
Свої причандали.

Прощалися, жартували,
“Зустрінемось на Запорожжі!”
Та й у темряві зникали
Онуки Дажбожі.

Попрощались побратими,
Та й скрились у лісі,
А скарбівничий додрімувати
На сіні улігся.

Вже світає у гаї,
Крайнебо палає,
Наш скарбник зі скарбницею
На Січ вирушає.

І жене найкращих коней
З панської загороди
На потреби військові,
Оборону кордонів.

На сідельці похилився,
Люльку набиває,
Коли зі сторони лісу
Хмара насуває.

Насуває, затуляє
Сонце променисте,
Ластівки й шпаки літають
Над землею низько.

Аж над обрієм блимнула
Блискавка раптово
І звіддалік долинуло
Відгоміння грому.

Тоді чайка прилітала
Від Дніпра-Славути,
Кигикала й проквиляла
Жалібно та смутно.

“Чом ти, чайко, чом ти, сестро,
Так жалібно плачеш?
Скажи козакові чесно,
Що ти з неба бачиш?

Чи не знак це, що негода
Така розгулялась?
Чи не трапилась пригода
На Січі якась?”

Чайка ж квилила, кружляла,
Та й далі летіла,
Чорна хмара насувала,
Блискавка мигтіла.

Заболіло, защиміло
Серце козакове,
Пігнав коней він щосили
В сторону Дніпрову.

Мчить наш гайдамак щодуху,
Грозу випереджає,
Несе в серці свому тугу,
Зле передчуває.

Аж ось уже і могили
Спливли перед зором,
А он димарі задиміли
Ген, над горизонтом.

Ось уже й прибуває
Наш козак до Січі,
Але віри не діймає
В те, що бачать вічі.

Бо то не димарі диміли
Із козацьких печей,
То не сніданок варили
Козаки безпечно,

А то курінні догорали
Солом’яні стріхи,
А по майдану гуляло
Вовків достолиха.

Хапали все, як сороки,
Що б де не блистіло,
Навіть хрести церковні
Поцупити встигли.

Вигоріла, завалилась
Святая святиня,
В України зупинилось
Серце тої днини.

Заскрипіли осокори
Від вітру лютого,
Скоїлось велике горе
Для нашого люду.

Розридалася хмарина
Рясними сльозами,
Прощалася Україна
Зі своїми синами.