Похмуре небо впало у криницю...
Проснувсь дрімота... ніжний вітерець...
Та хвильками помчався по водиці,
Згадавши біль загублених сердець...
Він вчора бачив дівчину в лісочку...
Все шепотіла, що життю вже край...
Та все ж... згадала про маленьку дочку...
І закричала: - Вітре, заспівай!
Про долечку... чомусь таку жорстоку!..
Про серце... що поранила любов...
- Чомусь... ти чуєш, Вітре?! З кожним роком
болить ще більше... Ранить знов і знов!
Навіщо так здружилася розлука?!
Та душу порішила на шмаття.
Так безпощадно заломила руки...
- Нащо скорочує моє життя?!
- Чи зможу я знайти душевний спокій?!
Щоб линути у мріях до небес!..
Знайти вогонь у темряві глибокій
І віднайти, знедолену, себе...
Послухав Вітерець оту дівчину
Та, наче Янгол, захистив крилом...
- Іди, миленька... до дитини!
Та ніжно обгорни своїм теплом...
27.03.2018 р.
Фото з інету.
Наче Янгол
© Copyright: Любовь Вишневецкая, 2018
Свидетельство о публикации №118032700432
Свидетельство о публикации №118032700432
Рецензии