Балада про жоржину

                Балада про жоржину
Літує геть самотньо край вікна
Засмучена у роздумах жоржина.
Вона в дворі лишилася одна,
Пелюстки кволо кида на стежину.

ЇЇ вночі щипають морозці,
Висмикує пелюстки вітер грізний, -
Сльоза пекуча в квітки на щоці,
Але помре: чи рано а чи пізно…

Вона це знає, знає  і  сама,
Але  біда  її  невідворотня..,
І порятунку  їй уже  нема,
Тому зітхає страшно і самотньо.

А влітку – червоніла і цвіла!
І якщо ранні квіти відцвітали, -
Скільки вона лила у світ тепла,
Й красою ранки лагідно вітала.

Тепер усе те в пам’яті трима,
З останніх сил, зітхаючи, сміється…
Морозний ранок холодом пройма,
Вона ж тамує сльози коло серця…

Прийшла й до неї, крадучись, біда,
Душа в знемозі гірко порожніє…
Вона ж, сердега, літа вигляда,
Здається їй, що й досі пломеніє…

Мороз на ранок вдарив, і трава
Під інеєм літами забіліла…
Вона ж минуле ледве вишива,
І раптом впала, боязко… Зомліла…

Скажено вмить, танцюючи, вітри
Пелюстки обірвали і – понесли
В холодні дні, незаймані світи,
В літа квітчасті,  вибілені весни…

Весною – інша квітка  розцвіте,
І гляне сонцю в очі урочисто!
…Усе не вічне в світі.., а проте
Горіть, не тлійте! Мало, та вогнисто!
                ***