Свято останньоi посмiшки

Чи плину...
Чи гину...
Кому те відомо?..
За декілька кроків - дорога в світи...
Ти їхав на Хевіз?
Чи, може, на Комо?..
Знаття б, що то був запилючений ти,
то я б підібрав!..
Але, жаль, не побачив...
Напевно, замріявся...
Я ж бо - дивак.
Й за мною ніколи ніхто не заплаче,
вкидаючи в море останній п’ятак...
Та й да!
Я втішаюся вічним бажанням
торкнутися ліктем чужої стіни...
Наш подих - це те, що буває востаннє,
то ж дмухай на ватру моєї вини,
і можеш на хвильці хоч оком зрадіти
пісенним миттєвостям вічних хвилин,
що тануть не там, де сумління і вітер
натягують долю на пристрасті тин.
Рубають кінці, перекручують сенси,
кидають у вир монохромних подій...
А я все блукаю Щуром з «Денс, денс, денсу»,
шепочучи коми дефісами вій...
Померти, дожити...різниці немає
для того, хто небо шукає в очах.
І...пекло - то просто стежина до раю,
де перший елегію другій почав...
Рахую світанки...
Шукаю пояснень...
Ховаюсь в глибинах прозорих калюж...
Ти знаєш, життя і без мене прекрасне
для сотень мільярдів загублених душ...
І Той, хто побачив у дзеркалі світу
моє відображення, врешті знайде
куди це надірване серце подіти,
коли на останок майбутнє прийде..:)