Вітер пасе стадо хмар без упину,—
Пахмурний день навіть ледь не заплакав.
Вечір, мов перевертень-вовкулака
Наздоганяє і шкіриться в спину.
Дрібно дрижать помарнілі дерева,
Трави до ґрунту схилились побожно,
Тихо навкруг, але якось тривожно,
Ніби ховає щось даль кришталева.
Ніби чогось раптом не вистачає,
Мов би читаєш роман без героя.
Чи то прозріння, чи то параноя,
Або натрапив на випар відчаю?
Жалісно скиглять у полі лисиці,
Відповіді вимагаючи в неба.
Коїться дивне, й щось вдіяти треба,
Здерти нарешті вкриття таємниці.
Варто збагнути, що всесвіт лякати
Не намагається: байдуже світу —
Що відчуваю, й чи є взагалі-то.
І сам мушу зняти сумнівів ґрати.
Мушу зізнатись, що я не окремий,
Між нами та світом — жодній гранинки.
Свідомі атОми. Тямущі частинки.
Розумні молекули в вічній системі.
Сумнiв Молекули
© Copyright: Серез, 2018
Свидетельство о публикации №118032008641
Свидетельство о публикации №118032008641
Рецензии
