Василий Симоненко. Стихотворения 2

Юности иных— чудес немало.
Ты моя обычная, была ль?
Истины смешные открывала,
горячась с кораблика на бал,

распалясь до крика без запинки,
гордая, не веря и хвалясь,
без ума рвалась на поединки,
с сердцем лишь крепя живую связь.

Руки ли заламывать кудряво:
—Нас от растаких помилуй Бог! 
Юность бунтовать имеет право:
как ей без навыростных тревог?

В простоте живой не без искусства
явного взросления ради
поучений без не от Прокруста
юности наука не вредит!

Подытожу коротко и метко,
зрелостью и старостью корим:
юные не попугаи в клетках,
чтоб твердить втемяшенное им!

перевод с украинского Терджимана Кырымлы


Юність в інших завше загадкова.
А своя— проста була чи ні?
Це ж вона уперто й гарячково
Відкривала істини смішні.

Це ж вона, нестримана й криклива,
Повна вихвалянь і недовір,
В поєдинки рвалися сміливо,
Глуздові часом наперекір.

То чого ж стогнати кучеряво:
— Що за діти- хай боронить Бог!—
Юність має на тривоги право,
Що ж то і за юність без тривог?

Хай ми посинієм од натуги,
Поступ не зупиним все одно:
Нові покоління— не папуги,
Щоб товкти заучене давно!

Юність вчать— наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст!

Василь Симоненко


Что накипело, то не рассосалось—
ничья вина, себя за то терзать,
что в двадцать на душе моей усталость,
что в тридцать смерть глядит в мои глаза.

Надежд моих разбитое корыто,
мир для меня— и каторга, и клеть...
Нет, лучше в тридцать догореть открыто,
чем за полста таинственно истлеть.


Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять— смерті в очі подивлюсь.

Моє життя— розтрощене корито,
І світ для мене— каторга і кліть...
Так краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.



Ярма и зрелищ ропотно взыскуя,
товарищ, ты же раб и вол,
ещё не осознавший красоту и
величие народа своего.


Ні перед ким не станеш спину гнути,
Не віддасися ворогу в ясу,
Якщо ти зміг, товаришу, збагнути
Свого народу велич і красу.

Василь Симоненко
перевод с украинского Терджимана Кырымлы


Слышу ночами осени,
брежу сквозь синий фирн:
пяты в глину просятся
корней пустить эфир.

Руки становятся ветками,
кроною— голова,
сердце— нежное, светлое—
маем цветёт, не дрова.

В небо тянусь, близкое,
к звездам, жёлтым шмелям—
чую как соки истово
 из недр высятся для.

Меня наставляют гробы
губами истлевших людей:
силы вверяют, чтобы
я их вверг в коловей.

Родина мать и убийца,
сыну— пока на коне—
всё, что недолюбили,
дай долюбить мне.

Всё, что не домечтали
в чёрной сансаре боёв,
ширью высокой и далью
ринет в живое моё.

Слушай, земля-да-небо,
скрежет терзаний моих:
боль моя— их несбыль,
долг мой жить и за них.

перевод с украинского Терджимана Кырымлы


Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг:
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.

Стають мої руки віттям,
Верхів'ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.

Вростаю у небо високе,
Де зорі— жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.

Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.

О земле жорстока і мила,
Ковтнула ти їхні дні—
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!

Усе, що вони не домріяли
У чорному гвалті боїв,
Хай клекотом і завіями
Ввірветься в думки мої!

Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх— 
Живу не лише для себе,
Я мушу жити й за них.

Василь Симоненко


Некролог заживо сгноённому на заготпункте
кукурузному початку

Умолк оркестр, в президиуме пусто,
ораторы охрипшие молчат.
В гробу лежит початок кукурузный,
от гнили сер на плате кумача.

Несут ковчег не в ногу лесть и тупость,
да за двоих— мужик! —авантюризм.
Гуськом бредут призывы к делу,купно
с вершин былых скатившиеся вниз.

Винить кого в бессмысленной кончине?
Конечно, их, а мы тут ни при чём.
Початок сгнил по дурости причине,
а посему разумные молчок.

Початок наш, почём твоя погибель?
Чья (имя и фамилия!) вина
в утрате средств заложенных, майн либер,
в тебя с душой без продыху и сна?

Мозоли, пот, забота трудовая,
копейка— нет, пожалуй, целых сто—
уйдут с тобой, минуя караваи,
в раскисший наш колхозный чернозём.

Проклятье вам, пороки в cытых масках,
в каких бы вы не шастали чинах!
Гноите вы людскую жизнь как сказку,
что без конца счастливого бедна.

перевод с украинского Терджимана Кырымлы



Некролог кукурудзяному качанові,
що згнив на заготпункті

Не чути голосінь, іржавіють оркестри,
Оратори втомились від кричань:
В труні лежить не вождь і не маестро,
А просто — кукурудзяний качан.

Труна із тупості, бездарністю оббита;
Бредуть за нею стомлені думки:
Кого оплакувать, кого мені судити,
Кому із серця відбивать замки?

Кого трясти за петельки і душу?
Кого клясти за цю безглузду смерть?
Помер качан, і я кричати мушу,
Налитий смутком і злобою вщерть.

Качане мій, за що тебе згноїли?
Качане мій, кому ти завинив?
Качане мій, лягли в твою могилу
І людська праця, і щедроти нив.

Безсонні ночі, неспокійні днини,
Мозолі, піт, думок гарячий щем
Лягли з тобою поруч в домовину
І догнивають під густим дощем.

Прокляття вам, лукаві лицедії,
В яких би ви не шлялися чинах!
Ви убиваєте людську надію
Так само, як убили качана.

Василь Симоненко


Минуле не вернуть, не виправить минуле,
Вчорашне— ніби сон,що випурхнув з очей.
Як луки навесні ховаються під мулом,
Так вкриється воно пластами днів, ночей.

Але воно живе— забуте й незабуте,
А час не зупиняється,а молодість біжить,
І миті жодної не можна повернути,
Щоб заново, по-іншому прожить.

Василь Симоненко


Былое не вернуть, не выправить. Былое
как сон долой с живых, умытых полднем глаз.
Былое— ил речной лугами слой за слоем:
весна— и порастёт в который божий раз.

Былое как мертво: до срока призабыто—
гляди приоживёт. Но час не повернуть
и не остановить ради благих попыток
до старта пережить четырнадцать минут.


перевод с украинского Терджимана Кырымлы
последняя строка в переводе— парафраз песни о космонавтах, популярной немного позже
смерти автора стихотворения— прим. перев.


Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.
   
Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!
   
Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Василь Симоненко


В степи дороги накрест, насмерть будто
схлестнулись сабли дико, не разнять.
Над ними время день и ночь минуты
роняет в пыль да грязь, где ни коня.

Там две тропы бочком как пара плетей
молчат и вьются, а за них игрун,
летит и свищет бесприютный ветер...
О сколько судеб там навек вразруб!

Крест впереди. Ты говоришь по ходу,
а я в тебя гляжусь не нагляжусь.
Пройдём ли мы с тобой огонь и воду?
Без медных труб. Я в спутники гожусь.

перевод с украинского Терджимана Кырымлы


Малютка не бедна,
ведь зёрнышко-малютка
даёт нам добрых сил, поклон за то ему.
Но муха из слона–
газетная не утка,
когда сам Везельвул таких нагонит тьму,
и Солнца не видать,
и мы жужжим за ними,
и слепнем без суда,
величия рабы.

Жужжалка– не беда:
но рой таких, гонимый
нечистым для вреда–
проклятие судьбы.

перевод с украинского Терджимана Кырымлы
 

Маленьке– не смішне,
Адже мале і зерно,
Що силу велетням і геніям несе.
Мале тоді смішне,
Коли воно мізерне,
Коли себе поставить над усе.
Але скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли?

І чи тоді мізерне та смішне
Не оберталось раптом у страшне?

Василь Симоненко


47-й год

Обиды стёрлись, споры поутихли,
нет череды полуголодных дней,
но не забыть, как пенилась гречиха
и аисты сбивались на стерне.

И косари унылые похлёбку
в снопах зарыв, чубы смахнув с чела,
литовками дедовскими неробко
до мочи нету "выполняли план".

И жёлуди варили вдовы детям,
и те кричали с голоду до слёз,
и клячи– трудодней одни скелеты–
тащили в закрома отчизны воз.

Я не забыл зубовный скрип мужицкий
и лица пуганых колхозных баб,
а вы строчили о привольной жизни,
продажных шкур чегоизвольский штаб.

перевод с украинского Терджимана Кырымлы


47-й рік

Забулися давно образи, суперечки,
Злиденні і напівголодні дні,
Та не забуду я, як пінилася гречка
І чорногузи гуртувались на стерні.

І люди йшли байдуже, мов лелеки,
Із косами дідівськими на лан,
В полукіпках лишали чорні глеки,
І зуби стиснувши, "виконували план".

І вдови плакали, кричали діти "папи",
А на сніданок– жолуді одні.
І в гарбах пнулися скелети-шкапи,
Худі, немов колгоспні трудодні.

Я не забув мужицькі очі хмурі,
Обличчя матерів налякані, тривожні.
Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя, щасливе і заможнє.

Василь Симоненко


Пішла 

Довго будуть сумніви долати
І морочить голову мені,
Хоч і знаю— назавжди пішла ти,
Назавжди розтала вдалині.

Щастя знов довірилось примарі,
Знов за ним у сіру ніч бреди...
На холоднім білім тротуарі
Білий сніг притрушує сліди.

Василь Симоненко


Ушла

Разлились воспоминаний реки,
сердцу не прикажешь не шалить,
хоть и знаю— ты ушла навеки,
навсегда растаяла вдали.

Мой мираж опять окутан хмарью,
вновь туман на счастье ворожит...
На холодном белом тротуаре
белый снег следы запорошил.

перевод с украинского Терджимана Кырымлы

   

Осінній дисонанс

Небо скуйовджене і розколисане
Дрантя спустило на темні бори.
Сонного місяця сива лисина
Полум'ям сизим горить.

З ротатим, ридаючим риком
Вітри орди хмар несуть,
І ходить за їхнім криком
Бажання лягти й заснуть...


Осенний диссонанс

Небо лохматое и чернобрысое
рванью боры принакрыло, смотри.
Сонной луны сивая лысина
пламенем синим горит.

С ротастым, рыдающим рыком
ветры орды туч несут,
вслед ходит желание с хныком
лечь и уснуть вот тут...

перевод с украинского Терджимана Кырымлы