Iван Вазов. Пустодимський

Іван Вазов
ПУСТОДИМСЬКИЙ


На столі коло вікна, з якого можна було бачити частину Софійської котловини і щербатий масивний горб Вітоши, лежала друга книжка нового журналу «Зорі істини».

В затертому піджаку з брудним коміром, з худим – великопісної блідості – обличчям, безбарвним і незначущим, по убогій злиденній і тьмяній кімнатці стурбовано розходжувався редактор журналу Станчо Пустодимський.

Станчо став редактором два місяці тому, після того, як йому однаково не спосудилось, хоча він поміняв був  кілька поприщ. Поява його в журналі не мала жодного резонансу; публіка німувала, преса мовчала, наче нічого не сталося на літературному горизонті. Замість сподіваного шквалу замовлень, супроводжуваних поштовими бонами, коло Станча панувала дуже тривожна атмосфера забуття й туги. Проти звичаю Станчо був узявся до журналу не через потяг до слави чи бажання служити істині, – не зважайте на слово – не через невизначеність, а маючи цілком практичні мотиви: зажити грошей, кормитися пером. Може, в цьому знайшов би свою Каліфорнію. Розрахунок вийшов плутаний: десяток наполеонів – все його багатство – вивітрилися (вони пішли на оплату двох книжок, за які йому не повернули й п’ятої частини витрачених коштів), і Станчо Пустодимський був змушений перейти у режим найтяжчої економії і харчуватися сухою їжею.

Нерозуміння і досада Пустодимського, визвані байдужістю загалу, виходили ще й з того, що він, як метикувата й надзвичайно дражлива до будь-яких проявів людина, додав був суспільству перцю у поживу для роздумів щодо нього:  він навмисно почав у своєму журналі грубо й жорстко нападати на своїх колег і їхні журнали, безстрашно вилаяв кумирів, що досі вважалися недоторканими на своїх п’єдесталах, зухвало обплював громадські симпатії, принципи, традиції; з аттіловським завзяттям знехтував був релігією, короною, олтарями, а  найбільше – болгарською граматикою!

Не зважаючи на таку принадну наживку, підкинуту  зацікавленій і жорстокій публіці, на журнал «Зорі істини» (або «істинні», як значилося на обкладинці першої книжки) чекало лише презирливе мовчання, й поштові бони боялися дому Пустодимського, як чорт ладану.

Двері відчинилися, і поштовий роздавач з’явився на порозі – він так рідко з’являвся тут! – і вручив Пустодимському два листи, адресованих редакторові жупрналу «Зорі істини».

Не без хвилювання Пустодимський розпечатав їх. Перший лист містив вірш якогось учня з проханням до редакції вісника надіслати йому книжку журналу, в якій буде опубліковане це його творіннячко; у другому — один сільський вчитель питав, що платять за переклади і чи не міг би він надіслати один переклад з російської – про ссавців!

– Ідіоти! – промимрив Пустодимський і з обуренням жбурнув листи за стіл.

Саме в цю мить у дверях показався рознощик рекомендованих листів. Обличчя Пустодимського сяйнуло. «Нема сумніву – це поштові бони», – подумав він, розпечатуючи конверт.

– І цей дурень-ідіот! – нетямився Пустодимський, обертаючись до поштового служки. – Уяви собі, яка впертість! Вже одинадцять років цей корчмар шле мені листи про якусь нещасну суму, що я йому завинив! Нині почав надсилати їх з дорученням!… А я зовсім іншого чекаю…

– Е, пане, знаєте, що каже одна мудрість? «Старий тин гниє, старий борг – ні». Підпишіть, будь ласка.

*

Становище погіршувалося день від дня.

– Слухайте, Станчо — сказав йому одного дня приятель Начев, у відповідь на обурення проти неуваги суспільства, – тут є одне непорозуміння. Чому ти прийняв журнал? Не кажу, що то не твоя справа (Начев щадив самолюбство бідного редактора); навпаки, то публіка нездатна оцінити твої ідеї… Вони передчасні… Зорі освіщають тебе голодного й обтріпаного… Яка користь? «До булави треба голови!» Залиш іншим осяювати юрбу, тим, у кого живіт ситий; а ти знайди собі більш оплачувану роботу, аби прогодувати себе. Я можу тобі порекомендувати таку.

– Я з літератури не піду, – відповів насуплено Пустодимський.

– Це теж літературний труд, ти зароблятимеш пером; а ще від того матимеш певну користь для себе.

– Говори.

– Пан Баталов учора просив мене порекомендувати йому інтелігентного хлопака, який складав би для нього супліки... Дає сто левів на місяць… Я подумав про тебе. Бач, і це є вид письменництва…

Пустодимський набурмосився.

– Це для мене приниження, – сказав він.

Проте після довгих вмовлянь Пустодимський  пообіцяв подумати цієї ж ночі й, якщо наважиться, то вранці прийде до адвокатської контори Баталова?

*

Наступного вечора до Пустодимського прийшов Начев.

– Ходив! – промовив він сердито.

– О?

– Уяви, який йолоп цей Баталов. Пропоную йому свої послуги. Він доручає мені скласти на пробу одне подання. Принизливо! Та менше з тим... Сідаю, пишу. Він його прочитує, і з серйозним телячим виглядом: «Пане Пустодимський, каже, в моїй конторі ми дотримуємося іншої, старої граматики!» І заходився знов: «Тут чому немає? Якого біса оце написав? Так писати не можна!... Тут нема зв;язку; там зайве повторення, а там-таки змісту нема!» А я – ти знаєш як я зневажаю ці граматичні дурниці – дивлюся на нього і сміюся...І уяви собі, він не має уявлення про «Зорі істини»! Простак!... Я плюнув йому в писок та й пішов собі.

– Так, Баталов по свої природі педант, – зауважив Начев, жалуючи самолюбство бідного редактора. – Значить, нічого страшного не сталося... Є ще одна робота, вона годяща для тебе, ти знов навколо редакції крутитимешся…

– Яка?

– І не відмовляйся.

–  Кажи!

– В «Любословії».

– У доктора Ставрева?

– Так.

– Ставрев! Кого я висварив у «Зорях»?

– Він не знає, бо не переглядав цей журнал. Учора ввечері він мені сказав, що йому потрібний дієвий агент для збирання у провінції абонементів на його журнал. Я подумав про тебе… Зажди, не спіши супитися! Бачиш, ти знов лишаєшся в літературній царині й працюєш... так би мовити, над розповсюдженням світу й істини. У журнала Ставрева нема іншої мети. І ти не відхилюєшся від свого покликання – всі дороги ведуть до Риму, – завершив майстерно Начев, жаліючи самолюбство бідного редактора.

*

Вже цілий рік Пустодимський спритно працює над розповсюдженням істини й світла, поширюючи журнал Ставрева. А найголовніше, він має за свою роботу винагороду, й живіт його задоволений світом…

Проте Пустодимський навіть не замислювався над тим, що обезсмертлювало його ім’я! Адже він на одну назву збільшив страшенно довгий перелік болгарських  періодичних «метеликів-одноденок», перелік, в якому від покоління до покоління, від віку до віку залишиться  назва цього видання й ім’я його редактора Пустодимського аж до другого пришестя…


(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Иван Вазов
ПУСТОДИМСКИ


На масата до прозореца, от който се видеше част от голото Софийско поле и щърбият масивен гръб на Витоша, стоеше втората книжка от новото списание «Зарите на истината».

Из сиромашката и тъжна стаица, облечен в изжулено сетре с мазен вратник, с мършаво, с великопостна бледност лице, безцветно и незначително, разхождаше се угрижено редакторът на списанието Станчо Пустодимски.

Редактор беше станал Станчо от два месеца насам, подир като беше променил разни поприща с еднаква несполука. Появлението на списанието му нем; никакъв отклик; публиката се потаеше, печатът се умълчаваше, като че нищо необикновено няма на литературния хоризонт. Вместо да валят поръчки, заедно с пощенски бонове, около Станча царуваше една атмосфера на забравеност и тъга, много обезсърчителна. Против обикновението у нас, Станчо беше предприел списание не от жажда за слава или от желание да служи на истината – недейте гледа названието, – нито пък от слободия, а по съвсем практическо съображение: да удари някоя парица, да се храни от перото. Може би в това да намереше своята Калифорния. Сметката му излезе сбъркана: десетината наполеона – всичкото му богатство – фръкнаха за двете книжки, които му не повърнаха нито едната пета, и Станчо Пустодимски биде принуден да прегърне режима на най-строга сухоежбина.

Недоумението и досадата на Пустодимски за това равнодушие на обществото произхождаше и от това още, че той като догадлив човек, който познава гъдела на хората, беше турил пиперец в гозбата: посипал беше нарочно списанието си с нападки и груби ругателства против събратята си и списанията им, изпсувал безстрашно кумири, считани дотогава неприкосновени на пиедестала си, оплюл храбро симпатии обществени, принципи, традиции; потъпкал беше по атиловски религия, корони, олтари и най-много българската граматика!

Но при всичкия тоя лаком стръв, подфърлен на жестокото любопитство на публиката, «Зарите на истината» (или на «истенната», както стоеше на корицата на първата книжка) срещнаха едно презрително мълчание и пощенските бонове се бояха от стаята на Пустодимски като дяволът от тамян.

Вратата се бутна и пощенският раздавач се появи на прага – той така рядко се появяваше! – и му връчи две писма, адресувани на редактора на списанието «Зарите на истината».

Не без вълнение ги разпечата. Първото писмо съдържаше стихотворение от някой ученик, пратено за списанието с молба да му изпрати оная книжка, в която бъде обнародван трудецът му; във второто — един селски даскал го питаше какво плаща за преводи, та да му прати един превод от руски език — за млекопитающите животни!

– Идиоти! – избъбла Пустодимски и зафърли с негодувание писмата зад масата.

Току в същия миг на вратата се показа раздавачът за препоръчани писма. Лицето на Пустодимски светна. «Няма съмнение пощенски бонове», помисли си той, като отваряше бързо плика.

– И тоя глупец-идиот! – изкрещя вън от себе си Пустодимски, като се обърна към пощенския служител. – Можеш ли си представиш такъв инат? От единайсет години насам този локантаджия ме гони с писма за някаква си нещастна сумица, която му дължа! Сега захванал да ги праща препоръчани!... А аз съвсем друго очаквам…

– Е, господине, знайте какво казва една дума? «Стар плет изгнива, стар борч не». Разпишете се, моля ви.

*

Положението се влошаваше от ден на ден.

– Слушайте, Станчо – каза му един ден приятелят му Начев, в отговор на негодуванието му против невниманието на обществото, – тук има едно недоразумение. Защо си предприел списание? Не казвам, че не е твоя работа (Начев щадеше самолюбието на бедния редактор); напротив, публиката като че не е способна да оцени твоите идеи... Много са рано излезли... Зарите те осветяват гладен и одърпан... Каква полза? «Умна була, в празна кула!» Остави другите да озаряват тълпата, на които коремът е сит; а ти подири работа по-благодарна, дето да ти даде възможност да си изкараш залъка. Аз мога да ти препоръчам такава.

– Аз от литературата не излизам навън – отговори навъсено Пустодимски.

– И това е литературен труд – т. е. труд с перото; само че с него ще бъдеш сигурно полезен на себе си.

–  Кажи.

– Господин Баталов ме просеше вчера да му препоръчам някой интелигентен момък да му съставя прошения... Дава сто лева месечно... Аз помислих за тебе. Виж, и то е един вид съчинителство…

Пустодимски се намръщи.

– Това е едно унижение за мене – каза той.

Но след дълги убеждения Пустодимски се врече да си помисли тая нощ и ако се реши, утре да иде в писалището на адвокатина.

*

На другата вечер Начев дойде при него.

– Ходих! – каза Пустодимски ядосано.

– Е?

– Представи си какво магаре е тоз Баталов. Предлагам му услугите си. Кара ме да му съчиня там едно прошение за проба. Унизително! Както и да е... Сядам, написвам. Той го прочита, па с един сериозно телешки вид: «Господин Пустодимски, каза, в моето писалище ние държим друга, стара граматика!» Па захваща: «Тук що няма ? Там що си го турил? В имат не се туря!... Там няма свръзка; там излишно повторение, а там пък хич смисъл няма!» Пък аз – ти знаеш колко презирам тия граматически глупости – гледам го и се смея... И помисли си, той още няма хабер за Зарите на истината! Простак!... Плюх му на суратя, па излязох.

– Да, Баталов е по природа педант – забеляза Начев, като щадеше самолюбието на бедния редактор. - Значи, нищо не е станало... Има още една работа, тя е по-подходяща за тебе, ти пак около редакцията ще се въртиш…

– Де?

– И недей се отказва.

– Кажи!

– При «Любословие».

– При д-р Ставрева?

– Да.

– Ставрев! Когото аз изругах в Зарите?

– Той не знае, не е преглеждал... Снощи той ми каза, че му трябвало деятелен агент за провинцията за събиране абонаментите на списанието му. Аз мислех за тебе... Чакай, недей се въси! Виж, по тоя начин пак отиваш в областта на литературата и работиш... тъй да кажа, за разпространение на светлина и истина. Ставревият журнал няма друга цел. И ти не се отклоняваш от задачата си – всички пътища водят за Рим – завърши изкусно Начев, като щадеше самолюбието на бедния редактор.

*

Цяла година вече Пустодимски работи пъргаво за разпространение истината и светлината чрез Ставревия журнал. А което е най-главното, трудът му го възнаграждава и коремът му е доволен от света…

Но Пустодимски даже не подозираше друго едно нещо: това, дето се обезсмъртява името му! Понеже и той увеличи с едно название чудовищно дългия опис на българските периодически «мухи еднодневки», който опис, от поколение на поколение, от век на век ще занесе името на това списание и на редактора му Пустодимски до второто пришествие...