2

Приреченими місточками спускаються тихі повені,
По милому серцю, зриваючись диким криком.
Де я був не схоплений, тихо собі захований,
Там, де відчутно завіяло знов перемиком

На інші розмови. В розкинутому листопадом листі
Ти знову сховалася, наче прозора стала,
і знову молилась своїй непростій Пречистій,
Щоб я не сховався серед простих деталей.

У тихому омуті чорти співали дзвінко і гучно,
Але ті чорти не знавали ніколи моєї бухти.
Хтось досі вважає, що добре в житті везучим,
А я от все думаю, як би тут не протухнути

У тому безмежному смраді сигнально-машинного міста,
Яке все (прожерливе) ковтає людей потиху.
Куди подівалась твоя безвідмовна кохана Пречиста,
Коли вже усіх до країв розпиває ледаче лихо?

Ти знову ховаєшся у кучугури пухкого снігу,
Чекаючи дива, якого вже зжерло  Місто.
Втомилися всі, кому не давали давно продиху,
І я вже забувся, куди мені треба присісти.

На Місто спустилась похмурими хмарами ніч осіння,
Але йому щиро насрати на все із високої башти.
Воно накриває тотальним своїм невезінням
Усіх, хто не встиг (уже вкотре) кудись сховатись.

І знову по колу кружляють мої неспокійні повені,
Котрі ти так бережно збирала до купи долонями.
В моєму житті все настільки давно перекроєне,
Що вже не збереться, залишиться недобудованим.

А ти все ховаєшся під гіллям цвітучої білим вишні,
Чекаєш потрібного, як ти вважаєш, часу. Вдалого.
Мене рятувати все просиш свого Всевишнього.
І досі натхненно віриш... вже перестала би.

11.03.2018