411. Василь Стус. Роняет вишня с веток белый цвет

Роняет вишня с веток белый цвет,
пригубливает время смерти чашу
и выжидает не твою, а нашу
судьбу щербатую. И опадает цвет.
В июле снег с деревьев. Из очей
сорвался вороном свет в вороново небо.
Последний помысл. На губах исчез.
О бодрости святая безполезность.
Ты отошел — и отошла земля
на целый шаг — от голубого края.
И больше ни молитв тебе, ни клятв - 
извеку нас земля за труд карает.

Роняет вишня с веток белый цвет,
червоно-белое времен горенье
и карокорых юных рук сплетенье /и юных рук изломанных сплетенье
возносят кратером троичных музык свет.


Вишневе гілля губить білий цвіт,
пригублює доба смертельну чашу
і вижидає не твою, а нашу
щербату долю. Опадає цвіт.
У липні сніг з дерев. І світ — з очей
ввірвався вороном у воронове небо.
Останній роздум. На устах почез.
Бадьорості висока непотреба.
Ти відійшов — і відійшла земля
на цілий крок — від голубого краю.
І більше ні молінь, ані заклять —
Повік земля за працю нас карає.

Вишневе гілля губить білий цвіт.
Доби червоно-біле мерехтіння
і карокоре юних рук плетіння
тримають кратерний троїстих музик світ.