Не погоджуся...
Любим батькам моїм
присвячую…
Ніколи не погоджуся із тим,
Що цвіт любові із роками в’яне!
Кохання юності є навіть більш простим,
Що лише згодом – надзвичайним стане.
Воно мужніє і вигранюється так,
Що залишає пустоту і порох.
Воно хворіє і страждає, – а відтак,
Стає сильнішим, подолавши морок.
Той морок – егоїзм і суєта,
І слабкість духу, й лінощі душевні...
...Й народжується вища доброта,
Що живить паростки глибокі, сокровенні!
Їх розквітає і пишніє цвіт, –
Лиш треба світло допустити в серце! –
Ті дивні квіти в змозі навіть лід
Відчуження перетворить в озерця
Очей усміхнених, що повняться теплом
В туманах мрій прекрасних і натхненних,
Спроможних все побачить загалом
І не помітить прикрощів даремних.
На тім шляху – гіркі розчарування,
Нерозуміння, розпач і тривоги.
Та завжди – мов відроджуємось зрання!
Безсонна ж ніч – до майбуття дорога...
Ми набуваєм досвіду прощення,
Уміння розуміти й розумітись…
Спитаєте про найскладніше вчення? –
Крізь себе перейти – найважче вчитись.
Та праця невідкладна й неперервна
Людину милу величчю здіймає
Над цілим світом – радісно і певно,
І ніжним смутком тихим огортає.
Кохання ж визріває й духмяніє,
Плодами соковитими дарує,
Вогнем пречистим стиха пломеніє
І лиш кохання – над усе! – цінує…
Свидетельство о публикации №118022805468