Iван Вазов. Про лиходiйство

Іван Вазов
ПРО ЛИХОДІЙСТВО


Ілійчо Кондаков, молодий чоловік тридцяти двох років, здоровий, ставний,  як то кажуть, — що стисне в жмені каменюку, то й вода потече, — лежав, розслаблений, на червоній лаві у себе вдома й, курячи цигару, наче слідкував сонним поглядом за синюватими хмарками, що він їх випускав з рота.

— Мамо, страшна скука мене узяла, скажи, що мені робити? — промовив Ілійчо, обернувшись до старої жінки в чорній сукні, що сиділа коло вікна із панчохою в руках.

Мати глянула на нього крізь окуляри.

— Яка кука? — спитала здивовано. 

— Хочу відкритися тобі: так мені тяжко й тужно на душі, все мені обридло.

Мати глянула на нього ще більш здивовано.

— Це, Іліє, має назву: невілля від безділля!

— Не знаю, чим зайнятися!

— Що тут скажеш! Їж, пий і спи! Чого ще воліти людині?...  Жодного тобі клопоту... Живи, як Бог поклав.

Стара Кондакова, як усі наші поважні старенькі, мала свій чіткий, цілком визначений, непорушний погляд на життя. Їж, пий і спи! Ось він, сенс життя, верх людського благополуччя у цьому оманливому світі!..  До честі Ілійчо Кондакова варто зауважити, що його концепція сенсу життя не вміщувалася в тісних рамцях подібної епікурейської філософії баби Кондаковихи. Ілійчо впродовж шести місяців вишукував спосіб життя, яке виходило б за межі суто тілесних задоволень власного єства. Він був звідав його і в інших різноманітних, величних проявах; одначе, подібно до Соломона, наостанок з відчаю опустив руки й сказав собі: суєта суєт! Йому набридли були: і прогулянки парком, і нарди в Панаховому кафе, і політиканство, і плітки, і навіть гра у карти! Одним словом, усі блага, що може дати столичне життя ненаситній на подразники душі — такій, як Ілійчова.

Заради правди додам, що якось Ілійчо намірявся поїхати студіювати право до Швейцарії. Проте Ілійчо збагнув, що це вимагає розумової роботи, зусиль, терпіння, гострої пам’яті. А попередня його діяльність не надто сприяла підготовці до серйозної праці, і він махнув рукою на цей план.

Нині ж, розпростертий на лаві, інвалід життя Ілійчо Кондаков з меланхолійністю благородного і ситого ледаря, зітхаючи, питав матері: «І що мені робити?»  Так, скука. А скука Кондакова виходила з більш серйозної причини, що перетворювала його на людину, достойну співчуття.

Бідолашний Кондаков був пенсіонер!

Пенсіонер у тридцять два роки?

Закон немилостиво виштовхнув цього молодого й здорового хлопака, у розквіті сил, поза межі арени людської праці, у згубне болото лінощів; він обернув цей запас снаги й енергії, що могли б ще бути корисні й придатні, в якесь паразитичне створіння, що вп;яло кровопивчий писок в чиновницький фонд.

Тож на підставі таких обрахунків закон здійснив це злодійство щодо одного болгарського громадянина; три роки служби в якості писаря, два роки служби архіваріусом, два роки помічником судового пристава, один рік з половиною оцінщиком на митниці, два роки начальником митниці, два роки ревізором в міністерстві, один рік по ревізіях і різних відрядженнях — вартували йому чотирнадцять тисяч кілометрів мандрівок! (не забудьте додати й подорожні витрати) – і один з половиною рік ще чогось — чиновник з зарплатою у чотириста левів. Весь час відданий служінню батьківщині: п’ятнадцять років з хвостиком. За цей службовий термін Ілійчо Кондаков не отримав нічого від батьківщини, окрім чотирьохсот дев’яти тисяч восьмисот і двох левів! — plus гроші на відрядження.

Додайте ще, скільки забажаєте, поверх тієї суми, якщо знаєте, що Кондаков був ще залучений до виконання замовлень для державних установ, з усіма потребами й витратами. Однак це між нами...

Так, він ще переймався тим, що володів хатою у два поверхи в центрі столиці, мав кілька тисяч левів під процентами в добрих руках і іншими моментами подібного клопоту, отриманими на додачу від його службової кар’єри.

Проте держава не може бути несправедливою до зусиль і жертв своїх добрих синів і за все, — щойно він подав у відставку, а разом з тим і купу необхідних службових документів, — поспішила покласти йому місячну пенсію, що не перевищує 317 левів.

Отже, Ілійчо Кондаков, якщо Бог протрима його на світі щонайменше п’ятдесят років — гляньте на нього і скажіть мені, що думаєте з цього приводу, — отримає від держави й від заощаджень тисяч інших чиновників: нещасних розсильних, писарчуків, учителів і їм подібних напівголодних трударів, дрібну суму — 166,200 лева; буде змушений, сірома, впродовж п’ятдесяти років, наприкінці кожного місяця — в холод, вітер чи бурю — чалапати до окружної скарбниці з платіжним розпорядженням в руці, аби мати можливість до гробу стогнати — від лінощів і жиру...

Сердешний Кондаков!


(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Иван Вазов
ЕДНО ЗЛОДЕЙСТВО

Илийчо Кондаков, млад човек на трийсет и две години, здрав, снажен, як — дето казват: камък да стисне, вода ще пусне — лежеше отпуснат на червения миндер у тях и пушеше цигара, като следеше с дремлив поглед синкавите облачета, които излизаха от него.

— Мамо, страшна скука ме е налегнала, кажи ми какво да правя? — продума Илийчо, като се извърна към една стара жена в черна рокля, седнала до прозореца с чорап в ръце.

Майка му го погледна през очилата си.

— Каква кука? — попита зачудена.

— Искам да ти кажа: тегота ми е, саклет ми е, умръзна ми всичко.

Майка му го изгледа още по-очудена.

— Твойто, Илия, се казва: неволия от слободия!

— Няма какво да правя!

— Какво ще правиш! Яж, пий и спи! Повече какво трябва на човека?... Нямаш грижа никаква... Живей си, както господ дал.

Старата госпожа Кондакова, както всичките наши почтени старци и старици, имаше свое ясно, определено, непоклатимо въззрение на живота. Яж, пий и спи! Ето смисълта му, ето върхът на человеческото благополучие на тоя лъжовен свят!... За честта на Илийча Кондаков трябва да кажа, че неговата концепция за смисълта на живота не се затваряше в тесните граници на тая епикурейска философия на баба Кондаковица. Илийчо беше в продължение на шест месеца дирил живота вън от чисто животните удовлетворения на своята природа. Той беше го изпитал и в другите му разнообразни и възвишени проявления; но, като Соломона, най-после беше отчаяно отпуснал ръце и казал: суета сует! Беше му умръзнало: и разходки до пипиниерата, и таблата в Панаховото кафене, и политиканствуването, и сплетните, и даже картоигрането! С една реч, всичките блага, които може да даде столичният живот на една ненаситна за вълнувания душа, като Илийчовата.

За да бъда справедлив, нека прибавя още, че по едно време Илийчу бе хрумнало да иде да се учи в Швейцария правото. Но за това нещо Илийчо сети, че трябваше умствена работа, напъване, търпение, остра памет. А миналата му деятелност не беше го приготвила за сериозен труд и той махна с ръка на тоя план.

И сега, прострян на миндеря, инвалид на живота, Илийчо Кондаков, в меланхолията на благородния си и сит мързел, питаше с въздишка майка си: «Какво да правя?» Да, скука. А скуката на Кондакова произлизаше от една много сериозна причина, която го правеше човек, достоен за оплакване.

Бедният Кондаков беше пенсионер!

Пенсионер на тридесет и две години?

Законът беше немилостиво изритал тоя млад и здрав момък, в разцвета на силите, извън арената на честния човешки труд, в тлетворното блато на леността; беше превърнал този запас от снажност и енергия, способни да бъдат полезни още, в едно паразитно животно, впило кръвосмучната си муцуна в чиновническия фонд.

Ето на основание на какви изчисления законът беше извършил това злодейство въз един български гражданин: три години служба в качество на писец, две години служба в качество на архивариус, две години — помощник на съдебен пристав, една година и половина оценител в митница, две години началник на митница, две години ревизор в министерство, една година по ревизии — и разни командировки — костували нему четирнайсет хиляди километри пътешествие! (молим, сметнете прогонните) — и една и половина година и нещо още - чиновник със заплата четиристотин лева. Всичко години прослужени на отечеството: петнайсет и нещо си. През тоя служебен срок Илийчо Кондаков не е получил от отечеството, освен четирийсет и девет хиляди и осемстотин и деветдесет и два лева! — plus командировачните.

Притурете още, колкото обичате, отгоре на тия суми, като знаете, че Кондаков беше натоварен да прави поръчката за снабдяване две правителствени учреждения с всичките им потреби и принадлежности. Това обаче между нас...

Да, има още главоболието да притежава една къща на два ката в центъра на столицата, няколко хиляди лева под лихва в здрави ръце и други подобни безпокойства, завещани от тегостта на служебната кариера.

Но държавата не може да бъде несправедлива към усилията и жертвите на своите добри синове и ето защо, щом той си подаде оставката и с нея — нужните служебни документи, побърза да му определи месечна пенсия, която не е повече от 317 лева.

И така, Илийчо Кондаков, ако господ го поживи още половина век най-малко — погледнете го и ми кажете какво мислите, — ще получи от държавата и от спестяванията на хиляди други чиновници: нещастни разсилни, писарчета, даскалчета и тем подобни полугладни труженици, дребната сума 166,200 лева; ще бъде принуден, нещастният, в продължение на петдесет години, в края на всеки месец — студ, вятър, буря било — да гази калта до окръжното ковчежничество с платежна заповед в ръката, за да има възможност до самата гробна дъска да пъшка — от мързел и тлъстина...

Сиромахът Кондаков!