Допоки живемo...

Спробувала перекласти - експромт. Ось, що вийшло:

Допоки живемо, ще можна все змінити,
І усвідомити, щоб в покаянні зберегтись.
Не мститись ворогам, довіритись коханим
Та повернути друзів, віддалились що колись.
Допоки живемо, ще треба озирнутись,
Побачити шляхи, з яких чомусь зійшли.
Від сновидінь, отямившись від страху,
Піти від прірви, до якої підійшли.
Допоки живемо... Чи ми багато встигли?
Щоб зберегти улюблених, що раптом вже пішли?
Ми їх пробачити за час життя не встигли,
Та й попросити прощення ми так і не змогли ...
Коли вони пішли у тую тишу,
Туди... І звідти не повернеться ніхто...
Кількох хвилин нам досить надолужить,
Щоб зрозуміти - Боже! Винен з нас будь-хто!
Ці фото - чорно-білі, як оте кіно у розпач,
І очі втомлені, і той знайомий погляд.
Вони пробачили давно за той недогляд,
За те, що все було й вже вони не поруч.
За всі ті недзвінкі, незустрічі, мовчання.
Обличчя, наче тіні на стіні...
А скільки було сказано у тім стражданні...
Не тими фразами, словами, що не ті.
Нестерпний біль - провини шлях останній,
Шкребе та нищить холодом нутро.
За все, що ми не встигли для кохання,
Вони пробачать.
Та не зможе... Не зможе
З нас себе пробачити ніхто..

***
Пока мы живы, можно все исправить…
Все осознать, раскаяться… Простить.
Врагам не мстить, любимым не лукавить,
Друзей, что оттолкнули, возвратить…
Пока мы живы, можно оглянуться…
Увидеть путь, с которого сошли.
От страшных снов очнувшись, оттолкнуться
От пропасти, к которой подошли.
Пока мы живы… Многие ль сумели
Остановить любимых, что ушли?
Мы их простить при жизни не успели,
А попросить прощенья, — Не смогли.
Когда они уходят в тишину,
Туда, откуда точно нет возврата,
Порой хватает несколько минут
Понять — о боже, как мы виноваты…
И фото — черно-белое кино.
Усталые глаза — знакомым взглядом.
Они уже простили нас давно
За то, что слишком редко были рядом,
За не звонки, не встречи, не тепло.
Не лица перед нами, просто тени…
А сколько было сказано не то,
И не о том, и фразами не теми.
Тугая боль — вины последний штрих —
Скребет, изводит холодом по коже.
За всё, что мы не сделали для них,
Они прощают. Мы себя — не можем…

© Эдуард Асадов