Закричала душа, засурмила...

Закричала душа, засурмила,
Біль-ріка, що нема берегів.
Чорним саваном доля накрила.
І страждання дійшло до країв.

Сивокоса стояла смерека,
Зірки грали у небі яснім.
Обізвавсь одинокий лелека…
Чи то мрія, чи спогад у сні?...

Закувала зозуля-пустунка,
Десь бентежно подув вітерець.
Тиша зойкнула рвучко та лунко,
Тремтячи, сповістила кінець.

Засоромилась, злякано стихла,
Подих свій зупинила на мить.
Місяць стрічки вплітає зі світла,
Від самотності серце болить.

По стежині ступаю дбайливо,
Павутиння незгасних надій.
Не судилось побачити диво,
У імлі шлях прокладено мій.

Кожен крок – невідомість і смуток,
Сліпить погляд густа пелена.
Бачу келих, а в ньому отрута,
Потім прірва, за нею стіна.

Холод жадібно серце стискає,
Закриває мовчанням вуста.
В цих обіймах не раз засинаю,
Розірвавши про щастя листа.

У вісні теплий подих відчую,
Сонця промінь майне по щоці.
Ніжним дотиком доля віщує,
Білу квітку залише в руці.

Враз прокинусь, смереку побачу,
Пелюстки у долонях своїх.
В самоті не сумую, не плачу,
На стежині трояндовий цвіт.

Чорний саван мереживом білим
Заквітчав мою долю сумну.
І стривожену душу зігріє,
І назавжди розвіє імлу.

Не сурми одинокий лелека.
Згадуй мовчки той біль самоти.
Щастя поруч, воно не далеко,
Сам до нього з любов’ю лети.