Iван Вазов. Звичайна iсторiя

Іван Вазов
ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ


Доктор X. надсьорбнув чай і, пильно глянувши на свого співрозмовця, продовжив:

– Так, моє висловлювання було про те, що викликало мій гнів з учорашнього вечора. Питаєш, чому я був такий обурений?... Направду, я був вкрай розлючений, злий, нетерпимий! Я навіть не відповів тобі на привітання... Уявляю, що ти собі намислив…

– Подумав те, що найприродніше було людині подумати про лікаря в такому душевному стані... Якийсь невдалий результат лікування… Хтось з твоїх хворих, перебуваючи в крайній небезпеці, можливо, помер, на твоїх руках і… в результаті твого лікування…

Приятель лікаря легко всміхнувся від несподіваної ущипливості, з якою знехотя завершив фразу.

Лікар заперечливо кивнув:

– Помиляєшся, – сказав він, – такі випадки нездатні доводити до шалу лікаря. Смерть котрогось з хворих – то є для нього звичайна справа. Померлий – помер, це вже відтепер цікавить попів, а йому лишаються живі. Серце лікаря нечутливе, воно зчерствіле для чужої біди, як і в різників та попів – трохи грубувате порівняння... але інакше він не лікар.

– Знаю, хоч би ти мені цього й не сказав. Зрештою, як каже прислів’я, «над чужим гробом плачуть без сліз».

Доктор стукнув кулаком по столі й виразно сказав:

— Пардон, в моїй ситуації ця приповідка оманлива. Причиною мого знервування минулої ночі була чужа біда, чужа смерть. Я мимоволі став свідком смерті... смерті не одного з моїх клієнтів, а смерті одного чужого щастя, однієї моєї ілюзії!

Товариш з подивом глянув на нього.

— Не розумію.

Спокійне й виразне обличчя лікаря спохмурніло, насупилося, немов від якогось неприємного спомину. Він допив останні краплини схололого вже чаю й розпочав:

— Вчора вертав трамваєм з Княжевого. Поза селом, саме там, де Горнобанська дорога перетинається з Княжівською, трамвай зупинився. Там було троє людей: літня жінка, одна молодичка й чоловік з дитиною на руках. Він проводжав обох жінок. Коли вони увійшли до трамвая, він подав дитину молодій, кілька разів поцілувавши дитя, й тричі побажав їм гарної дороги… Коли трамвай рушив, його очі лишалися прикутими до них: на його смаглявому обличчі, простому й доброзичливому, світилося стільки радості, щастя, любові! Він був у простенькому одязі, на голові мав хутряну шапку й був підперезаний сап’яновим фартухом. Не знаю чому, але цей чоловік справив на мене враження. Аж раптом я впізнав це обличчя, яке не бачив цілих тридцять років! Як я його впізнав? Не знаю. Інстинктом серця. Це був Колчо, Колчо, мій нерозлучний товариш і приятель мого дитинства! Ми з ним ходили до початкової школи, босі й простоголові, з торбинками на спині, в яких був кусень хліба, цибуля, сіль і подеколи знежирена бринза. Добродушний, кроткий хлопчина був той Колчо. Ми з ним приятелювали, не могли один без одного. Допомагали один одному з уроками: він робив за мене завдання по написанню творів, яке для мене було верхом людської премудрості, а я знаходив йому Австралію на карті – як бачиш, я був геній в географії… Словом, Кастор і Полукс... Проте мого нещасного приятеля спіткало горе: його батько помер, і мати забрала його зі школи й віддала його на ремісництво – до чоботаря. Я осиротів. Тепер ми з Колчо зустрічалися зрідка й випадково, він соромився і бокував: відчував, що життя кладе між нами відстань… О, ця справжня доброта і сумирність... За два роки я навідався в село і більше не бачив Колчо, нічого не  знав про його долю, та й спогади про нього вивітрювалися з голови. Але ж «гора з горою не сходиться, а людина з людиною зустрічається»: я бачив Колчо за тридцять років, вже зрілим чоловіком! Знаєш, які солодкі й дорогі спогади він розбудив в моїй душі! Я був просто щасливий не тільки тим, що зустрівся з ним, а й від того, що побачив його благополучним в житті: він був глава милого сімейства – мав гарненьку дружину і маленьке хлоп’ятко. Невідь, які біди й поневіряння цього сіромахи, притаманні йому чесність і працелюбство винесли його по хвилях життя на цей надійний берег. По сап’яновому фартуху і по руках, на яких шило й конопляні нитки залишили свої знаки, я зрозумів, що й донині він зайнятий чоботарством, тим самим ремісництвом, з якого починав. Думаю, що тепер він шиє взуття для того ж таки індустріального училища… Його дружина й та, інша жінка, – про яку я  пізніше зрозумів, що то її мати, – живуть в Софії і щойно приїжджали до нього в гості.

У Павловому трамвай знову зупинився й прийняв нових пасажирів: трьох майстрів-македонців, охридців і одного молодого офіцерика, підпоручика, у білому кашкеті й у білому кителі. Македонці сіли поряд з Колчовим сімейством, а офіцерик підсів до мене, навпроти них. Трамвай знову рушив. Сонце скривалося. Я часто кидав щирі й співчутливі погляди на Колчове сімейство. Стара мати, п’ятдесятирічна жінка, одягнена в коричневий суконний кожух з потертим лисичим хутром, суха, дрібнолика, із загостреною борідкою, горбоноса – через це скидалася на плотолюбного птаха; вираз її обличчя був неприємний: наче щось лукаве, єхидне застигло в її очах. Антипатична жінка... У Колчової, навпаки, не було нічого від її матері: кругловида, біленька, рум’яна, з вигнутими бровами, наче іхтиманка (1), із добрим, лагідним поглядом! Вона була дуже ладна в своєму синьому шовковому фустані (2), охоплена корсетом, з якого звисав краєчок золотого ланцюжка від годинника; на шиї ризка дукачів, її чорна коса була вкрита вишуканою шовковою хусткою, оздобленою золотим мережанням. Мені подобаються такі хустки – вони пречудові на красивій голівці, такій, як у Колчової дружини. Отже на ній була широка чорна хустина, передніми кінцями якої жінка вкривала заснулу на її руках дитину, одягнену в красиву форму англійського морячка. Я це описую так детально, щоб ти переконався, що Колчо не шкодував грошей на гарний одяг для дорогих йому людей. Очевидно, що його ремесло винагороджувалося добре, щоб він міг дозволити собі такі жертви заради свого дорогого щастя.

Сонце зайшло.Війнув прохолодний вітерець і повітря зачало вистигати. Колчовиха заходилася все частіше смикати хустку, аби вкрити дитя; вона була стурбована тим, щоб воно не застудилося, і висловлювала матері нетерпіння з приводу повільного руху трамвая. По говірці, як і по одежі, я виснував, що Колчо сватався до дівчини з корінного софійського сімейства простого класу. Проте він не помилився у виборі: дружина його була така гарненька, така чепурненька й така доброзичлива на вигляд! Він мав право її обожнювати, він мав бути щасливим – це було заслужено.

Мої думки все крутилися навколо цього симпатичного образу приятеля мого дитинства. Я симпатизував йому, і коли б він не був мені такий близький, заздрив би йому... Я відчував, що моя молодість йде від мене без вороття; щастя сімейного життя й домашнього вогнища ставало для мене непізнаним. А тоді наче якийсь тихий подув радості війнув на мене від близькості цього домашнього щастя… Моя уява малювала Колча, повного енергії й куражу в його напруженому труді, якому осяює життя образ цієї молодички й цього хлоп’ятка, плода їхньої любові. Певно, й робота йому солодка, і життя повне, змістовне! Простий, майже неосвічений, без багатства, Колчо, як і багато інших з категорії простих трударів, спромігся організувати своє щастя на цьому світі, він знайшов сенс життя в той час, як ми часом марнуємо найкращі роки в честолюбних жаданнях і ненаситимій блуканині в пошуках чогось, які зрештою не приносять жодного результату. На думку мені спало: «Поки мудрі мудрують, одержимі...» Тільки в цьому випадку мудрі й одержимі помінялися ролями… 

Коли доїхали до могили навпроти табору, добре посутеніло. В трамваї стало зовсім темно. Лише при  кожному посмикуванні македонцями своїх цигарок слабо осяювалося обличчя Колчовихи, турботливо схилене над дитиною, яку материна хустка недостатньо захищала від вечірнього вітерця. Офіцер, недвижний і бундючний, весь час сидів коло мене, не розтуляючи рота. Нарешті ми дісталися останньої зупинки трамваю на Алабинській вулиці. Я перший зійшов коло ліхтаря, інші – за мною. У вагоні лишилися тільки дві жінки й офіцерик, проте за мить і вони зійшли. Усі троє рушили по другій стороні вулиці, якось крадькома до Вітоші… Раптом мене взяли сумніви: і ця передбачливість, і затримка у вагоні дали мені зрозуміти, що над сімейним щастям Колча висить небезпека. Мені треба було йти вперед, але я призупинився на розі Вітоші й Алабинської вулиці, стежачи поглядом за ними… Вони попрямували до Святого Короля; білий кітель йшов трохи ззаду – стратегема, – оскільки там була багатолюдна вулиця… Я очима слідкував за ними. В одному темному місці обидві жіночі фігури зупинилися. Білий кітель наблизився до них, щось проговорив і вони знов пішли нарізно, як і передніше. Скоро всі завернули за церкву, і я вже більше не міг тримати їх у полі зору.

Не було більше сумнівів! Дружини Колчова цієї ночі приймає коханця! Мене охопила страшна мука, невиразний біль розривав мені серце. Колчовиха чинила прелюбодійство за сприяння своєї матері! Одної хвилина шушукання в трамваї з молодим звабником було достатньо, щоб опростити щастя і честь Колча. Глядючи на обличчя цієї жінки, ніколи б не повірив, що вона здатна на таку ницість. Хто сказав, що обличчя – дзеркало душі? Суцільна підступна й оманлива маска!.. Хай скільки завгодно мені торочать прихильники Лафатера... Проте очевидно, що ця жінка падала не вперше: перше падіння супроводжувалося коливанням, якоюсь боротьбою… Значить, Колчовата дружина була брудна розпусниуця, що схопила в свої лабета чесного й доброго Колча. Така була й мати, її керівниця на дорозі бруду й позору! Чудовисько! А я думав, що принаймні це сімейство оминула така зараза, що брудні бризки столичного болота не сягнули скромного пориву благородного і чесного робітника Колчо! І цю жінку не зупиняє навіть любов до дитини! Кинь, брате! Бруд і мерзота невибувні. Жахливо!... Бідний Колчо! Як я його  жалів нині! Я знову пригадав повний кроткої любові погляд, коли він говорив: «Щасливої дороги!» Він любив ніжно й нічого не підозрював!.. Тепер він мені видався не лише жалюгідним і бідолашним, а й  нікчемним і смішним. Обманений чоловік завжди смішний, навіть в очах своїх приятелів. Я скреготав зубами, наче це моє відкриття було плювком мені в обличчя, стосувалося моєї честі й мого життя. Я був страшенно обурений. Спадало на думку майнути фаетоном до Колча, запхати йому в руку револьвера (я ношу з собою револьвера, коли подорожую) і сказати: «Брате! Одне чудовисько паскудить твоє життя. На, стріляй, вбий його! Як не хочеш – убий себе, ти не можеш після такого жити!»

Поки такі думки снували в моїй голові, з Алабинської вулиці з гуркотом наближався фаетон. Під світлом ліхтаря я побачив, що ним правила людина з хутряною шапкою на голові. Я впізнав його. То був сам Колчо! Провидіння чи нещастя рухали ним. Я кинувся до візника, дав йому знак зупинитися і напрямки відкрився перед нещасним приятелем. Він відразу впізнав мене. Зійшов з фаетона зраділий, захоплений, нещасний. Я урвав його: «Колчо, куди?» Він пояснив, що до своїх. «Нещодавно, додав він, були наші в Княжевому, і я забув доручити їм щось важливе щоб відправили мені рано вранці, з першим трамваєм… аж тут натрапив на цей фаетон, що вертає порожнем, дав один лев і приїхав сам… Мені дуже радісно, що ми з тобою, Стефанчо, зустрілися… А ви як мене упізнали? Не проти, якщо я запрошу тебе до себе додому, побачиш моїх хатніх… Маю дружину й синочка, порадуєшся їм… Особливо дружина! Гарна. Дивлюся на неї, як на писане яйце…  Слава богу, не нахвалитися. Ходім пригощу тебе ракією у Савка... дуже нас усіх порадуєш...» Знов цей добрий, кроткий, із золотим серцем, Колчо!...

Поки він промовляв мені ці високі слова, я все думав, яку картину я застану в них, і по тій мислі мені ставало моторошно. В одну мить життя цього чоловіка буде зламане безповоротно! Навіки! Жахливо!.. Спитав себе: може, варто розвернути все так, щоб він нічого не зміг взнати… Все одно: він пропащий чоловік, проте удару блискавки відкласти неможливо… Так чи ні? Чи залишити, щоб відбулася його доля?... Страшна нерішучість. Та раптом, мимоволі, не знаючи як, я сів у фаетон і ми вирушили…

У двері постукали.

— Увійдіть! — запросив доктор, спинившись на півслові.

Увійшла дівчина і подала лікареві карточку.

— Ах! Пардон! — вигукнув він і схопив капелюха. – Одному з моїх клієнтів зле»!..

І вискочив.

Співрозмовець залишився сам. Він незадоволено насупився через те, що розповідь урвалася напередодні самої розв’язки… Він, замислений, ще постояв так кілька хвилин; наче хотів добутися туди, аби побачити край цієї драми чи трагедії… Усе, про що йому розповів лікар, тепер ясно стояло перед очима, у всій своїй опуклості й повноті: і Колчовиха з солодким поглядом у шовковому фустані, і Колчо в сап’яновім фартуху, і білий кітель в темряві Вітоші, і все…

Наостанок плюнув з відразою і сказав:

— Звичайна історія!

І вийшов.
 

1 Іхтиманка – жителька Іхтимана – міста в Софійській області Болгарії, центра громади Іхтиман.
2 Фустан – жіночий одяг, сукня.


(переклад з болгарської — Любов Цай)


***

Оригинал:

Иван Вазов
ОБИКНОВЕНА ИСТОРИЯ


Доктор X. сръбна пак от чая си, погледна вторачено събеседника си и продължи:

– Да, думата ми беше за причината на снощния ми яд. Питаш ме защо бях изпълнен с такова негодувание?... Аз, наистина, бях ожесточен, злобен, нетърпим! Аз даже не ти отговорих на поздравлението... Въобразявам си какво си си помислил…

– Помислих си онова, което беше най-естествено да си помисли човек за един доктор в такова състояние на духа... Някоя несполука при лекуването... Някой твой болен в отчаяно положение, умрял може би в твоите ръце и... от твоите церове…

Докторовият приятел се усмихна леко от неволната бодливост, с която завърши фразата си.

Докторът кимна отрицателно:

– Лъжеш се – каза той, – такива случаи не са способни да доведат в изстъпление един доктор. Смъртта на един болен – това е обикновена работа за него. Умрелият – умрял, то интересува поповете, а нему остават живите. Сърцето на доктора е безчувствено, за чуждите беди то е закоравяло, като на касапите и поповете – малко сурово сравнение... инак той не е доктор.

– Това и да ми го не кажеше, аз го знаех. После «На чужди гроб без сълзи плачат».

Докторът блъсна масата с ръка и каза живо:

– Пардон, тука именно тая пословица лъже. Снощното ми разстройство имаше за причина чужда беда, чужди гроб. Аз бях неволен зрител на смъртта... на смъртта не на един мой клиент, а на едно чуждо щастие, на една моя илюзия!

Другарят му го погледна в недоумение.

– Не разбирам.

Спокойното и изразително лице на доктора се замрачи и навъси, като при един лош спомен. Той изпи последните изстинали капки из чашата и захвана:

– Връщах се вчера с трамвая от Княжево. Извън селото, тъкмо там, дето Горнобанският път се съединява с Княжевския, трамваят спира. Там чакат троица души: една възрастна жена, една млада и мъжът й с дете на ръце. Той изпращаше двете жени. Когато те се качиха при мене, той подаде детето на младата, като го целуна нежно няколко пъти и им пожела три пъти  «добър час»... Когато колата тръгнаха, очите му останаха приковани към тях: в лицето му, мургаво, просто и добродушно, светеше толкова радост, щастие, любов! Той беше прислан с мешинена престилка, с кожена шапка на главата, в простички дрехи. Не знам защо ми направи впечатление този човек... Изведнъж аз познах това лице, което не бях виждал от трийсет години! Познах го как, по какво? Не знам. Инстинкт на сърцето. Той беше Колчо, Колчо, моят неразделим другар и приятел в детинството ми! Ние с него посещавахме първоначалното училище боси и гологлави, с торбички на гърба, с хляб, кромид, сол и понякога бито сирене там. Добродушно, кротко момченце беше тоя Колчо. Ние се сприятелихме, не можехме един без други. Помагахме си в уроците: той ми правеше задавките по изваждането, което за мене беше върхът на человешката премъдрост, а аз му намирах Австралия на картата – както видиш, аз бях гений в географията... С една реч, Кастор и Полукс... Но клетият ми приятел го постигна нещастие: баща му умря и майка му го оттегли от училището и го даде на занаят - кундураджия. Аз осиротях. Рядко и случайно се виждахме с Колча вече, той се срамеше и дивеше: чувствуваше, че животът туря разстояние между нас... Но пак същата доброта и кротост... След две години аз напуснах селото си и вече не видях Колча, нито узнах нещо за съдбата му, та и споменът му ми изщукна из ума. Но «гора с гора се не среща, а човек с човек се среща»: аз виждах Колча след трийсет години, вече узрял мъж! Знаеш ли колко сладки и драги възпоминания той разбуди в душата ми! Аз бях просто щастлив, не само че го виждах, но и че го виждах благополучен в живота: той беше глава на едно мило семейство – една хубава невеста и едно прелестно момченце. Подир кой знае какви беди и лутания на тоя сирак, честността му, трудолюбието му бяха го изкарали из талазите на сигурен бряг. По мешинената му престилка и по ръцете му, на които шилото и конопените конци бяха оставили знаковете си, аз разбрах, че и днес си работи обущарството, първоначалния си занаят. Мисля, че той сега шие обуща за индустриалното училище там... Женичката му и другата, която после разбрах, че била нейната майка, живеят в София и сега бяха му дошли на гости.

При Павлово трамваят пак спря и прие нови пътници; трима майстори-македонци, охридчани, и едно младо офицерче, подпоручик, с бяла фуражка и с бял кител. Македонците седнаха наред с Колчовото семейство, а офицерчето седна до мене, срещу тях. Трамваят пак тръгна. Приближаваше да зайде слънце. Аз често хвърлях с участие погледи към Колчовото семейство. Старата, майката, петдесетгодишна жена, облечена в кафяв сукнен кожух с ожулени лисичи кожи, суха, дребнолика, с изострена брада и с нос камбурест - на плътоядна птица; тя имаше изражение неприятно: нещо лукаво и ехидно стоеше в нейните очи. Антипатична жена... Колчовица, напротив, нямаше нищо от майка си: кръглолика, беличка, румена, със сключени вежди, сякаш ихтиманка, и с такъв един добър, сладък поглед! Тя беше много напета в синия си копринен фустан с пълен корсет, из който висеше краят на златен ланец на часовник; на шията й връв жълтици; черната й коса, заднята половина само, забрадена с много фина копринена кърпа, наръбена със златни тантели. Аз обичам такива забрадки, те са прелестни на една хубава глава, като на Колчовата булка. Тя бе наметната с хубав широк чер шал, с предните поли на който покриваше детето си, задрямало в обятията й, облечено в красива форма на английско моряче. Аз ти описвам това по-тънко, за да видиш, че Колчо не е пестил парите, за да премени любимите си същества. Види се и занаятът му се възнаграждава добре, та може да си позволява такива жертви за своето драго щастие.

Слънцето зайде. Духна хладничък ветрец, хвана да изстива въздухът. Колчовица захвана по-често да тегли полите на шала въз детето; тя ставаше угрижена за него, да не би да изстине, и изказваше нетърпение към майка си за бавния вървеж на трамвая. По говора им, както и по носията им, познах, че Колчо се е сватил с коренно софийско семейство от простата класа. Но той не беше се измамил в избора: жена му беше тъй хубавичка, тъй гиздава и с такова добродушие в лицето! Той имаше право да я обожава, той трябваше да бъде честит, и заслужено.

Мислите ми се въртяха все около тоя симпатичен образ на приятеля ми от детинство. Аз го облажавах, и ако да не ми беше тъй близък, щях да му завиждам... Аз съм вече прецъфтял ерген и такъв ще си умра; какво нещо е сладост от семеен живот, от домашно огнище, на мене е непознато. Но тогава сякаш някакво тихо веене от радост лъхна въз мене от близостта на това домашно щастие... Въображението ми виждаше Колча, пълен с енергия и с кураж над упорния си труд, че животът му се озарява от образа на тая невеста и на това момченце, плод на тяхната любов. Как за него работата е сладка и животът пълен, съдържателен! Прост, почти безграмотен, без богатство, Колчо бе съумял, както толкова други от неговата категория прости труженици, да организува щастието си на този свят, той беше намерил смисълта на живота, додето ние, другите, пропущаме най-добрите си години в честолюбиви ламтения и ненаситни лутания към нещо си, които най-после имат за резултат: нищо. Смислих си думата: «Додето мъдрите се намъдруват, лудите се...» Само че в тоя случай мъдрите и лудите меняват ролите си…

Когато дойдохме при могилата срещу лагера, смръкна се хубаво. В трамвая потъмня съвсем. Само македонците, като дръпваха цигарата си, озаряваха слабо лицето на Колчовица, безпокойно наведена над детето си, което шалът недостатъчно запазваше от вечерния вятър. Офицеринът през всичкото време стоеше до мене неподвижен и важно, без да отвори уста. Стигнахме най-после станцията на трамвая на Алабинска улица. Аз пръв слязох при фенеря, а по мене и другите. Останаха в колата само двете жени и офицерчето, но след една минута и те слязоха. И тримата тръгнаха по другата страна, по-тъмната, на улицата, някак си крадишката към Витошка улица... Веднага едно подозрение ми дойде: и тая предпазливост, и бавенето в колата ми дадоха да разбера, че опасност виси над семейното щастие па Колча... Пътят ми беше напред, но аз се поспрях при ъгъла на Витошка и Алабинска улица и следях с поглед ония... Те се запътиха по посока на Свети Крал; белият кител вървеше малко отдире – стратегема, – понеже там е многолюдна улицата... Аз ги следях с очи. На едно по-тъмно място двете женски фигури спряха. Белият кител ги приближи, погълчаха си нещо и пак тръгнаха поразделени, както по-преди. Скоро всички завиха зад черквата и се изгубиха от погледа ми.

Не съществуваше вече съмнение! Колчовата жена приемаше любовник тая нощ! Една страшна мъка ми стана, неизказана болка разкъса сърцето ми. Колчовица правеше прелюбодеяние при участието на майка си! Една минута шушукане в трамвая с младия съблазнител стигна, за да опропасти щастието и честта на Колча. Никога не бих повярвал по лицето на тая жена, че е способна за такава подлост. Кой казва, че лицето е отражение на душата? Една коварна и лъжлива маска!... Нека ми дрънкат колкото щат Лафатеровците... Но навярно тая жена не падаше първи път: първото падане би било придружено с колебания, с борба някаква... Значи Колчовата жена беше една мръсна развратница, която беше вплела в примките си тоя честен, добър Колчо. Такава е била и майка й, нейната ръководителка из пътя на калта и позора! Чудовище! А аз мислех, че поне това семейство заразата е пощадила, че мръсните пръски от столичното блато не са засегнали скромния покрив на тоя благороден и честен работник Колчо! И тая жена не я възпира даже любовта към детето! Плюй, брате! Кал и мръсота неизходна. Ужасно!... Бедният Колчо! Колко го окайвах сега! Аз пак си спомних пълния му с кротка любов поглед, когато казваше: «Хай добър час!» Той обичаше нежно и не подозираше нищо!... Сега той ми се видя не само за оплакване и злочест, но и нищожен, и смешен. Един излъган мъж винаги е смешен, даже в очите на приятелите си. Аз скърцах зъби, сякаш че откритието, което направих, беше една заплювка въз моето лице, касаеше се до моята чест и живот. Негодуванието ме задушаваше. Хрумваше ми да полетя с един файтон и да увра в ръката на Колча револвера (аз го носех, аз нося револвер, кога пътувам) и да му кажа: «Брате! Едно чудовище осквернява твоя живот. На, стреляй, убий го! Ако не щеш – убий себе си, ти не можеш да живееш подир това!»

Когато мислех всичко това, един файтон изгърмя насам от Алабинска улица. Под светлината на един фенер аз видях, че караше един човек с кожена шапка на глава. И познах го. Той беше сам Колчо! Провидението или поразията го водеше. Аз се затекох, махнах на водача да спре и без никакви забикалки озовах се пред нещастния си приятел. Той ме позна също веднага. Слезна от файтона зарадван, възхитен, горкият. Но аз му пресичам думите – «Колчо, накъде?» Той ми обажда, че у тях. «Преди малко, прибави той, бяха нашите при Княжево и забравих да им поръчам едно много нужно нещо да ми изпратят утре рано, с първия трамвай... ами като найдох тоя файтон, че се връща празен, дадох един лев, па дойдох сам... Много ми е мило, Стефанчо, че се видяхме... А вие как ме познахте? Не щете ли? Заповядай при мене да идем у дома, да видите нашите... Имам си булка и момченце, да им се порадваш... Хеле булката! Добра. Гледам я като писано яйце... Слава богу, да се не хвалим. Ела да те почерпи една ракия Савка... много ще ни зарадваш всички ни...» Пак този добър, кротък, със златно сърце Колчо!…

Но додето той ми говореше горните думи, аз мислех какво ще сваря у тях, и при тая мисъл настръхнах. В един миг животът на тоя човек ще бъде строшен безвъзвратно! Навеки!... Ужасно!... Попитах се: дали пък не бива да го повърна някак, да направя да не може да узнае... Все едно: той е изгубен човек, поне да се отложи ударът на молнията... Да или не? Или да оставя да се изпълни съдбата му?... Страшна нерешителност. Па изведнаж, без да искам, без да зная сам как, седнах във файтона и той тръгна с нас…

Вратата се почука.

– Влезте! – извика докторът, като спря думата си.

Влезна едно момче и подаде доктору картичка.

– Ах! Пардон! – извика той и си грабна шапката. – Един клиент много лошо!…

И изскокна.

Събеседникът му остана сам. Той се навъси с неудоволствие от тая случка, която пресичаше разказа пред самата му развязка... Той стоя още няколко време замислен; искаше да проникне какво следваше нататък, да види края на драмата или трагедията... И всичко, което му разказа докторът, излазяше сега ясно пред очите му, с голяма изпъкналост и пълнота: и Колчовица със сладкия поглед и копринен фустан, и Колчо с мешиневата престилка, и белият кител в тъмнината на Витошка улица, и всичко…

Най-после плюна с отвращение и каза:

– Обикновена история!

И излезе.