Колись вона заговорить

Колись вона заговорить. А поки слова, як шаблі,
ріжуть повітря, очі, подихи на строку.
Тоді вона відлітає на сонячнім дирижаблі
в синьозаймисту тишу – покірну думкам, п'янку.

Колись вона заговорить. Поїде у чорне місто –
шити плащі, робити вирізи під крило.
І янголи (чи не зовсім) знімуть з грудей намисто,
залишать хреста, щоб світло в місті завжди було.

Колись вона заговорить – і квіти давно померлі
сплетуться, мов ті голубки, на вишитих в кров шляхах.
Та поки в її мовчанні так затишно сяють перли,
застиглі в очах полеглих, що сотнями в хмарах сплять.

Колись вона... Зірве голос – і хрест похитнеться знову,
і кінь протупоче небом у латках старих цвяхів.
І всі, хто пройшов повз війни, – так свято і випадково –
опиняться в кінозалах, на фільмах, які не хтів

дивитись опухлий зрітєль, який проходив в очочках,
допоки сире каміння жбурляли в обличчя міст.
Коли вона заговорить – не буде вже поз зачотних,
не буде геройських селфі – а тільки червоний сніг

ліпитиме кульку в рані, і сміх, наче та пташина,
летітиме в опустіле
гніздо спорожнілих тіл.


І масноголосий зрітєль відчує, як піт по спині
збігає в комфортне крісло, яке за життя купив.


17/09/2017