Сповiдь

В ігри гратися він не любив.
Мені це казав.
Собі сам брехав.
Вірити в самообман спочатку просив,
Потім криками змушував,
І сльозами за душу брав.

Так хотілося його слухати й чути,
Любов’ю зігріти так, щоб не міг не відчути,
Та не вдавалося,
А я так старалася.

Вирвалась з пут і втекла.
Він наздогнав,
Серце розбив, а уламки забрав.
Не пробачила. Прокляла.

Люди кажуть, що проклинати негоже,
Бо сторицею все повернутися може.
Чи повертається я не знаю,
Та свого мучителя досі на відстані відчуваю.

Про нашу зустріч я не шкодую,
Час від часу вино відкоркую,
Вип’ю за невидимі узи,
За мою особисту музу.

Буває таке, що подумаю як убого
Живе і мордує його тривога.
Тоді забуваю про все прекрасне між нами,
І починають боліти душевні рани і шрами.

Упокій його душу молитвою, отче,
Про мою не забудь і гріх відпусти.
Ми обоє так спокою хочем,
Ми обоє втомилися цю важку ношу нести.