А хiба ми з тобою знайомi?

А хіба ми з тобою знайомі?
Ми ж насправді важливих речей
Не дізнались. ...Холодний відгомін
Іронічних розумних очей – 

Я ж насправді й уяви не маю,
Що – в глибинах мого візаві:
Чи то сходи до світлого раю,
Чи то прірва... Галузки живі,

Що сплітаються у візерунок
Щомиттєво мінливий, новий...
Випадкової долі дарунок –
Невідомої мови сувій.

Я так само – зачинена скринька
Де в середині – квантовий кіт.
Раб, що срібний талан не розтринькав,
А плекав, ніби з вирію квіт.

Аж прозору тепличку питанням
Не розтрощило простим одним...
Чи служіння, а чи то змагання –
Одне одному чим завиним?

Кожне схоже на скриньку Пандори, що то краще повік не чіпати,
Фоліант на седмицю печаток, що то краще повік не читати,
Лабіринт у надвимірнім світі, що то краще повік не блукати...
Але в пісні цій – безліч повторів.
Щось єднає фінал і початок.
І допоки її не прожити:
Повно, глибоко, вщент не прожити,
Одне одним не перехворіти, ми приречені знов починати.

25.01.18