Не посвiдчений заповiт

Відірви мені шматочок неба...
Ну, такий, щоб можна було впасти.
П`ять на п`ять, і більшого не треба!
Тільки - свого.
Я не хочу красти.
Я не хочу бачити погане...
І, повір, це досвід, а не примха.
Світ - не ліки.
Світ - відкрита рана...
Хочеш краще? - Вий!
По змозі - тихо.
Тихо-тихо.
Так, щоб вже не чутно...
Так, щоб зорі сходили під ранок.
Зранку душам тут буває скрутно,
і вони рятують наостанок...
Так, рятують...
Тих, хто залишився
на стежках від серця і до духа,
що на себе в собі задивився,
і сумління ревнощами чуха...
В тім сумлінні вихололі ночі
п’ють нектар чужого сподівання,
що колись і Він тебе захоче.
Хай лиш раз...
Без шансу на кохання...
Без весни, що вмерла знов під лютий
на іскристій, вистражданій смузі
між рядками, де, у біль закутий,
світ вмирає в клаптиках ілюзій...
Нині ж знов у клаптиках потреба,
як колись наврочили фантасти.
Відірви мені шматочок неба...
Ну, такий, щоб можна було впасти...